19. Останні півгодини до світанку

Кажуть, що час — це ілюзія, створена людьми, аби не збожеволіти від вічності. Але в Мемфісі, серед руїн храмів, які колись шепотіли молитви богам, час стає реальним, як камінь під рукою. Він не минає — він накопичується, шар за шаром, як пісок, що ховає міста й королівства.

Тут, де Нефертіті колись стояла, дивлячись на горизонт, де її коханий обіцяв вічність, час вчить, що ніщо не зникає назавжди. Клятви, дані в пилюці бою чи в тиші ночі, не розчиняються — вони чекають. Чекають на тих, хто наважиться їх виконати, бо пустеля не прощає зраду. Вона карає забуттям, але нагороджує вірністю: повертає втрачене, зшиває розірване, робить з уламків ціле.

Тут, серед пісків, де кожна крапля води — скарб, кохання вчить жертві. Воно шепоче: «Віддай усе, і отримаєш більше». Воно робить з воїна — захисника, з королеви — вічну душу, що мандрує крізь віки. Бо справжнє кохання не боїться смерті; воно перемагає її, перероджуючись у новому тілі, в новому часі, але з тією ж полум'яною суттю.

Драко Мелфой знав це краще за інших. Він, хто колись ховався за масками гордості й крові, хто вважав, що життя — це гра в тіні, де перемагає сильніший. Але пустеля змінила його, як змінює все, що торкається її.

Коли він дивився, як Герміона падає в пил храму, як її кров фарбує каміння, він зрозумів: вибір жити заради тієї, яку кохаєш, — це не слабкість. Це сила, більша за будь-яке заклинання, за будь-яку магію. Він обрав не втечу, не помсту — він обрав її. І в той момент, коли його рука стиснула її долоню, час зупинився. Пустеля побачила: ось душа, що повернулася. Ось кохання, що не згасло крізь віки.

Чотири джипи ковзали крізь нічну темряву, залишаючи позаду сонний Мемфіс. Вони вирушили рівно опівночі, коли місто ще не встигло охолонути від денного жару, але вже занурилося у густу, терпку тишу. Попереду — близько чотирьох годин дороги до Амарни, міста, що колись носило ім'я Ахетатон — «Горизонт Атона», місця, де світанок нібито торкається землі раніше, ніж будь-де.

Фари різали пустелю тонкими лезами світла. У першому джипі сиділи Гаррі й Амір, оточені картами, приладами й гарячковими припущеннями. У другому — Тео та Блейз, які раз по раз сперечалися про те, хто краще веде.

Третій джип тримали Альберт і Майкл, зосереджені, мов дві тіні, що відточують свої думки під гул мотора.

Майкл сидів за кермом,  вів плавно, майже автоматично. Погляд його був прикутий до дороги, та очі дивились кудись далі: у чорноту за фарами. Руки лежали на кермі рівно, але пальці час від часу стискалися сильніше, ніж потрібно.

Альберт мовчки дивився у вікно, потім повернув голову до нього.

— Ти сьогодні тихий, — сказав спокійно, без тиску. — Зазвичай ти хоч про щось бурчиш: про пісок у взутті, про те, що Блейз знову взяв останню пляшку води... А тут — ні слова.

Майкл ледь помітно здригнувся, ніби його витягли з глибокої води.

— Нічого такого, — відповів швидко, трохи хрипко. — Просто... втомився.

Альберт мовчки кивнув. Він не відвів погляду. У салоні зависла тиша, яку не розривав навіть двигун: тільки тихе гудіння й шелест шин по піску.

— Знаєш, — Альберт нарешті заговорив знову, дуже тихо, — коли людина раптом перестає скаржитися на дрібниці, це зазвичай означає, що в неї з'явилася одна велика, про яку вона не хоче говорити.

Майкл стиснув губи. Погляд його ковзнув до дзеркала заднього виду: там, далеко позаду, їхав останній джип. Світло його фар було маленьким, але чітким у безкінечній темряві.

— Я справді просто втомився, — повторив він, цього разу майже пошепки.

Альберт зітхнув. Не важко, не драматично: просто видихнув, наче знімав із себе частину чужого болю.

— Гаразд, — сказав він і відвернувся до вікна. — Тоді просто веди. І якщо захочеш поговорити: я тут. Без протоколів і без звітів.

Майкл не відповів. Тільки пальці на кермі стиснулися ще сильніше, аж кісточки побіліли.

А джип тихо котився далі в ніч, наздоганяючи інші вогники попереду.

А в останньому їхала Герміона — поруч із Драко. Небо над ними висіло низько, розсипане зорями; ніч обіймала дорогу, ніби підказувала: саме там, попереду, на Горизонті Атона, на них чекає щось.

Драко тримав кермо так, ніби це був останній острівець контролю в цілому всесвіті. Машина тихо гуділа, пустеля за вікном була чорною і безкінечною, а в салоні пахло бензином, піском і чимось небезпечно гарячим, що наростало між ними двома.

Герміона намагалася дивитися кудись у вікно, але очі раз по раз ковзали до його рук. Потім нижче — до передпліччя, де засукані рукави відкривали напружені жили. Потім ще нижче... Вона різко відверталася, щоки палахкотіли, і тихо лаяла себе останньою ідіоткою.

І тут, звісно, увімкнулося «Радіо Предки FM», без цензури й без гальм.

Нефертіті говорила спокійно, наче оголошувала новий податок на папірус: 

— Він хоче не тільки доторкнутись до твоєї руки, маленька. Він хоче притиснути тебе до себе так, щоб ти відчула, наскільки він зараз не спокійний. І це «наскільки» дуже помітне.

Герміона миттєво стала кольору стиглого інжиру. Важко видихнула і відвернулась, дивлячись у вікно.

Джакар промовив низько, з ледь стримуваною посмішкою: 

— А вона, між іншим, уявляє, як би це було, якби ти, білявий, перестав вдавати монаха і просто взяв те, що й так твоє. Прямо зараз. На цьому сидінні. Вона навіть дихати забуває, коли думає про твої губи на своїй шиї.

Герміона тихо скрикнула й закрила обличчя долонями. 

— Я вас ненавиджу. Обох.

Драко стиснув кермо так, що пластик заскрипів. Вуха в нього вже не просто почервоніли — вони світилися, як два маяки.

Джакар сказав ще тепліше, майже шепотом: 

— Слухай, хлопче, ти ж відчуваєш, як у тебе все всередині горить? Вона хоче, щоб ти перестав стримуватись. І я, чесно, вже три тисячі років не бачив, щоб ти так хотів когось, як зараз її.

Нефертіті проспівала лагідно, але безжально точно: