18. Воно б'ється. Для тебе

Мемфіс, медичний корпус Єгипетського Міністерства Магії.
Два дні потому.

Спершу тиша схожа на переддих бурі — глибока, втомлена, така, що ніби давить на грудну клітку.

А потім її прорізає сміх.

Глухий, хрипкий, нервовий... той, що народжується там, де люди вже торкнулись смерті, були по горло в крові та пилюці бою, втрачали одне одного — і якимось дивом повернулись назад.
Сміх тих, хто в пеклі був поруч, плечем до плеча.

У великій загальній палаті на першому  поверсі зібралися всі, хто ще може сидіти, — ніби притягнуті одне до одного одним невидимим, але дуже реальним тяжінням.

Тео вмостився на підвіконні. Права рука в перев'язі висить наче чужа, але ліва тримає металевий кухоль з чимось забороненимі  міцним, що пахне анісом, попелом і полегшенням. Його очі ще тінями віддають, але сьогодні в них уже є світло.

Блейз розвалився в кріслі-каталці, нога в гіпсі простягнута вперед, а на гіпсі — намальований непристойний жест, середній палець, з підписом «З любов'ю, Ренуар». Він гордо демонструє цю «трофейну мітку» кожному, хто проходить повз, і сміється так, що аж рана на боці сіпається.

Гаррі сидить на краю ліжка, підтримуючи розбите ребро рукою, хоча все одно сміється до сліз — Амір щойно вчергове відтворив момент, коли в розпал битви Тео, втративши можливість користуватись правою рукою, волав:
«— Та бл*дь, я ж лівша!» — і при цьому продовжував рубати правою, як скажений.
Сміх Гаррі сиплеться, як камінці, але в ньому — жива подяка світу, що всі вони досі тут.

Альберт лежить на животі, бо розріз уздовж спини ще свіжий, але навіть він зумів знайти в собі сили усміхатись. Він старається рухатись якомога менше, та щоразу, коли чути чергову дурницю, сказану кимось із команди, по його плечах котиться хвиля стриманого, але живого сміху.

Поруч сидить Майкл — сором'язливий до ніяковості, з червоними вухами й опущеним поглядом. Його рука також в перев'язі, пальці нервово стискають край ковдри. Він усе ще не звик до того, що кожні п'ять хвилин хтось із хлопців згадує той момент біля храму, коли він, блідучий і переляканий, кинувся під удар, щоб відтягнути Альберта з-під клинка.
Коли Амір вчергове підморгує й каже:

— Наш молодий герой навіть брови собі підпалив, поки рятував шефа, —
Майкл опускає голову ще нижче, але кутики його губ тремтять від  усмішки. І Альберт, навіть лежачи, примудряється дістати його рукою й стиснути пальці — подяка, яку словами не вимовиш.

Повітря густе — від мирри, крові, спирту, брудних бинтів і цигаркового диму. Курити тут категорично заборонено, але сьогодні ніхто не збирається робити зауваження. Заборони — для живих і спокійних часів, а вони щойно повернулись із місця, де спокою не існувало.

Хтось знаходить старий магічний магнітофон, вмикає його, і в повітрі повільно розгортається тягуча арабська мелодія — тепла, розмірена, така, що нагадує, як звучить життя, коли в ньому немає криків і вибухів.
Блейз, не вміючи співати взагалі, починає підспівувати фальшиво, але з такою щирою насолодою, що решта ледве не падає від сміху. Тео в такт постукує по підвіконню. Гаррі піднімає кухоль і тихо каже:
— За те, що ми тут.
Амір додає:
— За тих, кого встигли витягти.
І, зовсім тихо, Майкл:
— За те... що ми повернулися всі.

І в їхньому сміху, у цих тремтливих голосах, у легкій тісняві навколо одного ліжка відчувається одне — вони пережили пекло.
Пережили.
І тепер дихають разом.
Живуть разом.

А вгорі, на третьому поверсі, за важкими дверима, яких навіть стіни боялися торкатися, — зовсім інший світ.
Тут не було сміху, пісень, горілого анісу.
Лише тиша. Тиша, у якій серце кожного удару немов відлунювало болем.

Два ліжка.
Два тіла, замотані в бинти так щільно, що зі сторони здавалось — це не люди, а уламки, які хтось поспіхом вирішив урятувати хоч якось.
Між ними — метр вимушеної пустоти. На тумбочках стояли дві склянки води, все ще повні, все ще чекаючі на тих, хто не мав сил навіть поворухнутись.

Драко повертавсяся до тями не відразу. Спершу — глухий морок, важкий як камінь, що тисне на груди. Потім — одинокий, тонкий подих, що вривається у свідомість. Власний? Невідомо.
Десь далеко — біль.
Десь ближче — пам'ять про біль.

І лише після цього — запах. Теплий, знайомий. Її.
Той, що він боявся більше ніколи не відчути.

Свідомість піднімається і повертається в його тіло повільно, ніби хтось наливає її по краплі. Він намагається розплющити очі — і це здається подвигом. Повіки тремтять, світ розмивається, але все ж складається в обриси.

Перше, що він бачить, — біла стеля. Друге — її ліжко поруч.

Він повертає голову. Рух повільний, болісний, та все ж він його робить.
І бачить її.

Герміона лежить нерухомо, бліда, майже прозора. Трубки тягнуться до її грудей, до руки, тонка голка світиться сумним зеленим світлом. Волосся, скуйовджене, темне, розсипалося по подушці так, ніби йому треба оберігати її.

Він видихає щось, що мало б бути словом, але виходить лише хрипом.
І все ж він намагається ще раз.

— ...Гер...міоно...

Вона здригається, ніби хтось торкнувся оголеної нервової нитки. Очі розплющилисься повільно, але широко, чисто, зі світлом, яке він боявся ніколи більше не побачити. Спочатку вона не рухається. Просто вдихає. Видихає. Наче вчиться заново.

Потім повільно повертає голову — і бачить його.

Очі Герміони миттєво наповнюються вологою. Вона навіть не намагається це стримати.

— ...Привіт... — шепоче вона. Голос тремтить так, ніби це слово — останнє, що в неї лишилось.

Драко на секунду заплющує очі. Цей звук. Її голос. Живий.

— Привіт, маленька, — виходить у нього майже нечутно.

Їх погляди стикаються — і цього достатньо. Немає потреби в словах.
Вони обидва бачать на собі сотні слідів — подряпини, синці, шрами, бинти. Вони обидва пам'ятають, як тіло іншого падало в пил храму. Як кров текла на каміння.
Як серце зупинялося.