17. Нове світло

Під склепінням храму висів густий, задушливий запах крові й гарячого пилу — він липнув до язика, обпікав ніздрі, ніби дим від древніх жертвоприношень. Свічки судомно тремтіли під протягом, що проривався крізь вибиті двері, і їхнє світло ковзало по темній підлозі, де ще хвилину тому лежало тіло, яке всі вже встигли оплакати.

Тео й Блейз билися так, ніби кожен рух — не атака, а відчайдушна спроба виграти ще один подих життя. Їхні удари були важкі, ламані, позбавлені надії — лише гола впертість тих, хто вже відчуває на собі холод смерті.

І вони програвали.
Це знання било в кістки з кожним кроком. Нависало над серцем. Пекло у легенях.

Тео зірвався на низьке гарчання, коли меч ворога розітнув йому руку. Біль спалахнув яскравою лінією від плеча до кінчиків пальців, змусивши його осісти на коліно. Він затиснув голу сталь долонею — пальці ковзнули по ріжучій кромці, кров теплим струменем миттю залила зап'ястя. Він утримував лезо, затискав, стримував наступний удар лише силою відчаю.

Блейз у цей же момент зник у натовпі тіл — троє фанатиків навалилися на нього, прибили спиною до холодної колони. Його плечі дерли камінь, повітря вислизало з грудей.
— ТЕО! — встиг він крикнути, але голос йому обірвали чужі крики й брязкіт сталі.

І саме тоді — холодний, майже ніжний дотик металу зупинився на плечі Тео. Кінчик кинджала притиснувся до шкіри, обіцяв кінець у наступну мить.

Півподиху.
Півруху.

Раптом повітря змінилось.
Не вітром — тишею.

Наче щось невидиме, древнє, важке опустилося на храм. Наче невидимі очі розплющилися десь над головами.

Фанатик перед Тео раптом захлинувся власним подихом. Його очі вирячилися, рот відкрився у німому питанні. З грудей стирчало лезо кинджала — настільки глибоко, що здавалося, воно завжди було там. Він глухо осів додолу, мов лялька, у якої раптом перерізали нитки.

Сіроока тінь, поставлена проти самого факту смерті. Його груди рівно здіймалися. Обличчя було блідим, але живим — надто живим, надто правильним, надто «тут», щоб це був сон.

Він нахилився, поклав долоню на плече Тео — твердою, знайомою вагою.
— Ти живий? — тихо, майже спокійно.

Тео дивився на нього, не моргаючи — так, ніби бачив щойно явленого бога. Його губи розтулилися, ледве склавши звук:

— Живий...
Наче відповідаючи йому.
Наче намагаючись переконати себе.

Той стиснув його плече ще раз — коротким рухом, у якому було щось дивно м'яке — і рвонув уперед, ніби сама тінь кинулася в бій.

Блейза тим часом все ще притискали до колони. Він задихався, ребра тріщали, пальці тремтіли на руків'ї чужого меча. І в ту мить, коли він зрозумів, що більше не відштовхне сталь — що запізнився — над трійцею промайнув різкий, широкий, мов крило, змах леза.

Крики обірвалися так швидко, що здавалося, повітря саме різонуло.
Двоє впали одразу, вигнувшись в останньому спазмі.
Третій зробив короткий, сухий вдих — і осів, мов зламаний спис.

Перед Блейзом простягнулася рука.

Він схопився за неї автоматично, навіть не глянувши — подумав, що це Гаррі, або Амір, або просто хтось живий. Будь-хто.

Але коли погляд піднявся...
Коли очі зустріли знайоме, неможливе обличчя...

Кров відступила від щік, залишивши Блейза блідішим за мармур.
— ...ти... — слово ледь зірвалося, наче застрягло між подихом і вірою.

Драко всміхнувся так, як умів тільки він — ледь, холодно, але чомусь тепло.
— Стоїш? От і добре. — І поплескав Блейза по плечу так буденно, ніби той не стояв на краю смерті.

Поруч кричали, билися, падали.
Гул бою котився по храму, мов хвиля, що б'є в ребра. Амір зник у хмарі тіл — четверо навалилися на нього разом, продавлюючи вниз, стискаючи плечі, вириваючи з нього повітря. Кулаки хльостали по ребрах, леза ковзали поруч зі шкірою, крик рвався в повітря, як гаряча іскра в бурі металу.

Драко завмер на частку миті — настільки коротку, що здавалося, він лише вдихнув.
А потім кинувся вперед.

Рух — і його вже немає там, де стояв.
І є там, де треба.

Він був тінню, що ріже темряву, не лишаючи шансу зловити її.
Він був чимось, що цей храм не зміг втримати — згустком сили, вирваним із чужої смерті.

Фанатики падали майже синхронно — ніби хтось непомітно перерізав їхні нитки.
Один вигнувся в судомній дузі, задихаючись чужою жорстокістю.
Другий зламався навпіл, мов порожня оболонка.
Третій зник у сліпучому спалаху руху — навіть не зрозумівши, хто його торкнувся.
Четвертий упав так тихо, ніби просто перестав бути.

Амір похитнувся, хвилину шукаючи землю під ногами. Його голос — м'який, недовірливий — пролунав арабською, немов молитва, що сама не вірить у власну силу. Він дивився на Драко так, ніби бачив перед собою неможливість, втілену в людину.

А потім рвучко обійняв його — важко, майже боляче, так, ніби хотів перевірити кожною кісткою, що це не видіння, не спалах слави перед смертю.

— Живий... — прошепотів, торкаючись його спини, грудей, плечей, ковзаючи пальцями так, ніби боявся, що зараз знову провалиться крізь порожнечу. — Ти справді... живий...

Храм злегка здригнувся — можливо, від далекого вибуху. Можливо, від самої думки, що мертві сьогодні повертаються.

Гаррі тримався найдовше.
А потім приклад ударив йому в скроню — різко, оглушливо. Голова відкинулася, світ обвалився у боки. Окуляри вилетіли з пальців, докотившись до каменю й розбившись дзвінким, різким, майже болючим звуком.

Він лежав, намагаючись втягнути хоч ковток повітря.
Тінь нависла над ним — фанатик із пістолетом, холодний ствол спрямований просто в обличчя.

Гаррі навіть не встиг здригнутися.

Ренуарівець упав.
Спершу на коліна — ніби його ноги підкосилися.
Потім завалився на бік.

З кута рота тонкою смужкою потекла кров, тепла й нереальна серед кам'яної прохолоди.

Гаррі піднявся на ліктях — повільно, кожен рух тягнувся, мов крізь густу воду.
Хтось стояв перед ним.
Силует. Дихання. Рука.