16. Два півні в одному курнику

Кров Драко стікала між тріщинами древньої підлоги й уже торкнулася самого контуру Сета. Кожна крапля шипіла, ніби жива, і контур відповідав — спалахував яскравішим багряним, наче пив її й ставав сильнішим.
Ренуар стояв над тілом, дихання важке, очі божевільні.

Він нахилився, схопив Драко за волосся й різко задер голову вгору — щоб усі бачили.
Сірі очі — широко розплющені, скляні. Рот трохи прочинений, наче він усе ще намагався вимовити її ім'я й не встиг.

Ренуар посміхнувся — повільно, з насолодою — і плюнув просто в це обличчя. Потім відпустив голову: вона глухо вдарилася об камінь.

Герміона стояла в двох кроках від нього.
Її тримав за талію високий чоловік у чорній уніформі Братства — колишній військовий, з виправкою, від якої не відвикнеш. Його рука, як залізний обруч, стискала її поперек так, що дихати було важко. Друга рука стискала зап'ястя, вивертаючи руку за спину. Вона не могла кинутися. Не могла впасти. Не могла навіть закричати одразу — повітря застрягло в горлі.

Але коли голова Драко глухо вдарилася об підлогу, коли плювок Ренуара повільно стік по щоці того, кого вона кохала, — щось у ній луснуло назавжди.

Вона закричала.

Не голосно — спочатку просто звук, що виривається, наче хтось розірвав їй груди зсередини. Потім крик став пронизливим, нелюдським. Вона рвонулася вперед усіма силами, але залізна рука тільки сильніше стиснула її, вивертаючи плече. Біль був ніщо. Вона не відчувала його. Вона бачила тільки його очі — порожні, мертві, сірі.

— Драко... — прохрипіла вона, і це ім'я було всім її світом. — Драко!

Ноги підкосилися.

Військовий тримав її вертикально, як ляльку, що втратила сенс. Голова Герміони впала вперед, волосся закрило обличчя, і з горла вирвався останній, надривний хрип — не крик уже, а стогін людини, в якої вирвали серце й показали йому, як воно б'ється в чужих руках.

Потім — тиша.

Очі закотилися. Тіло обмякло в залізних обіймах, як розіп'ята без ниток маріонетка. Він тримав її ще кілька секунд, а потім просто відпустив — вона впала на коліна, потім обличчям униз, поруч із калюжею крові Драко, волосся вмить просочилося багряним.
Гаррі Поттер, який бачив смерть хрещеного, друзів, — вперше відчув, як серце зупиняється по-справжньому. Він упав на коліна. Паличка випала з руки.

Блейз Забіні завмер з піднятим кинджалом, і сльози — вперше за все його цинічне життя — покотилися по щоках.

Теодор Нотт просто закричав — коротко, страшно, ніби в нього вирвали душу.

Амір Ібрагім схопився за серце й прошепотів молитву, якої не знав жоден смертний.

У храмі запала мертва тиша.

Навіть фанатики завмерли, бо навіть вони відчули: щойно перетнули межу, за якою немає вороття.

Ренуар розправив плечі, підняв кинджал, ще теплий від серця Драко, і повернувся до стели.

— Одною проблемою менше, — голос його тремтів від збудження. — Тепер черга богів.

І в цю саму секунду, коли кров Драко востаннє торкнулася контуру Сета...

...щось відповіло.

Не з храму.

З-за межі.

Тіло Драко лежало на підлозі — холодне, бездиханне, з плювком на щоці й порожніми очима.

Але десь у безкінечній білій порожнечі, куди не сягає жодне прокляття й жоден бог,
щось розплющило очі.

Він не помер.

Ні.

Смерть була б милосердям.

А милосердя він ніколи не одержував.

Туман розступився.

Драко вдихнув — різко, болісно, ніби йому щойно вирвали легені й вставили назад.
Рука сама потягнулася до грудей: нічого. Тільки кров на сорочці й смак заліза в роті.
Він підвівся. Ноги тримали. Добре. Значить, ще не все.

І тоді з туману вийшов він.

Маюнефер.

Той самий бронзовошкірий єгиптянин у стародавніх обладунках, зі списом, з очима, в яких можна потонути й не знайти дна.

Той самий, кого Драко вже бачив двічі — і обидва рази йому хотілося вдарити цього красеня по пиці.

Драко скривився.

Знайомий саркастичний вигин губ з'явився сам собою.

— О, тільки не ти знову, — процідив він, витираючи кров з кутика рота. — Я ж просив Всесвіт: хоч раз без єгипетського красеня-лектора. Не почув, як завжди.

Маюнефер навіть бровою не повів. Той самий холодний, трохи зверхній погляд.

— Ти мертвий, Мелфой. Звикай. Я тут не для того, щоб тебе розважати.

— Я помітив, — Драко розвів руками, ніби показуючи на всю білу порожнечу. — Ти завжди з'являєшся, коли я вмираю. Це вже стає поганою звичкою. Може, знайдеш собі інше хобі? Наприклад, в'язання.

— Сета не можна випускати, — різко відрізав Маюнефер тим самим тоном, яким колись, мабуть, віддавав накази легіонам. — Ти це знаєш. Я тобі вже казав. Двічі.

— А я тобі вже казав двічі: Герміона його не випустить, — Драко ступив крок уперед, очі звузилися. — Вона розумніша за всіх нас разом узятих. І за тебе точно. Там Поттер, Нотт, Забіні... вони тримають периметр. А я... я просто маю повернутися й добити виродка. От і все.

— Ти не розумієш, — Маюнефер стиснув плече Драко. — Якщо ти повернешся зараз — цикл продовжиться. Ти знову вмреш за неї. Через п'ятдесят років. Через п'ять. Через п'ять хвилин. Це не закінчиться.

— Мені похер на твій цикл! — гаркнув Драко, і голос його вперше зірвався. — Ти мене чув? Похер! Я не ти. Я не давав обіцянку три з половиною тисячі років тому, коли був дурнем у броні й думав, що романтика — це вмирати ефектно. Я хочу жити. З нею. І якщо для цього треба розірвати твій клятий цикл — я його розірву. Хоч голими руками.

Маюнефер нахилив голову — точно так само, як Драко робив, коли хотів довести, що він правий, а весь світ — ідіоти.

— Ти завжди був упертим. У кожному житті.

— А ти завжди був нудним, — парирував Драко миттєво. — «Не випускайте Сета», «цикл», «доля»... Ти хоч раз пробував просто заткнутися й дати людям самим розбиратися?

— Ти мертвий, Мелфой. Це не «самі розбираються». Це я вирішую, пускати тебе назад чи ні.