15. Битва за неї

***
Мої нічні вогники... ✨

Вперше називаю вас так, бо ви — моє світло в найтемніших ночах.

Ця глава вийшла жорсткою: багато фізичного насильства, крові й болю наших улюблених персонажів.

Будь ласка, потурбуйтесь про себе — якщо серце підказує пропустити главу, слухайте його.

Обіймаю кожного міцно-міцно. Дякую, що ви зі мною навіть у такій пітьмі. ❤️

Liria Noctveil
***

Герміона корчилася на холодній підлозі, тримаючись за живіт, де біль пульсував, ніби розпечене вугілля, що роздирало нутрощі.

Кожен вдих був агонією — гострою, нестерпною, паніка змішувалася з нудотою, змушуючи світ кружляти в жовтих плямах свічок.

«Не можу... дихати...»— подумала вона, сльози затуманювали зір, а він стояв над нею, дихаючи важко, очі блищали темним, хворим захватом. Він насолоджувався — о, як насолоджувався її стражданням, ніби то була симфонія, де кожен крик — нота, а біль — мелодія.

Раптом він нахилився, схопив Герміону за руку — пальці стиснулися навколо зап'ястя, як лещата, викручуючи шкіру, змушуючи скрикнути від нового спалаху болю.

— Вставай, красуне, — прошипів він, голос низький, просякнутий насолодою.

Чоловік потягнув її по підлозі, грубо, безжально — ноги Герміони сковзали по каменю, сукня задиралася, холодний пісок дряпав шкіру, ніби тисяча голок. Вона намагалася опиратися, хапаючись вільною рукою за нерівності підлоги, але марно — він був сильнішим, тягнув її, як ляльку, до стели між високими колонами.

Біль у животі посилювався з кожним ривком, паніка наростала: «Куди? Навіщо? Він мене вб'є...»

Чоловік зупинився біля стели — масивної плити з ієрогліфами, що пульсували слабким червоним світлом, ніби серце давнього зла. Смикнув її вгору, змушуючи стати на коліна перед нею, все ще тримаючи за руку, пальці впивались глибше, залишаючи синці.

Відчуття було таке, ніби темрява сама схилилась до неї й заговорила чужим голосом.

Він опустився навпочіпки, так, що її подих злипся в горлі. Герміона намагалася не здригатися, але коли його тінь накрила її плечі, щось у ній заскулило, як поранений звір.

— Дивись, міс Ґрейнджер... — прошепотів він, нахиляючись ближче, так що тепло його рота торкнулося її вуха. Голос став м'яким, оксамитовим, але це був той оксамит, під яким ховали лезо. — Це захисний контур. Хоча ти й сама знаєш. Розшифруй його. Випусти Сета...
Він говорив тихо, майже інтимно, і саме від цього її нудило.

Його пальці ковзнули по підлозі, ніби відмічаючи межу символів, а потім легко торкнулися її щоки. Герміона мимоволі відсахнулась. Від цього дотику в неї по шкірі пробіг холод — навіть попри біль, попри кров, що вже підсохла, вона відчувала огиду настільки сильну, що хотілося вирватися хоч на мить, хоч подихом.

— Мій прадід намагався, знаєш? — знову нахилився до її вуха. Тепер його шепіт ковзав їй по шкірі, мов змія. — Але провалився. Слабкий, боягуз... А я — ні. Я очищу світ. Стану володарем серед руїн. Там виживуть тільки сильні. І ти можеш допомогти. Ти ж розумна. Згодься — і все буде легко.

Вона бачила його очі: спокійні, майже натхненні. У цьому спокої й була найбільша жахливість.

Їй хотілося кричати, але горло стискало так, ніби страх сам став мотузкою. Їй було бридко від його голосу, від близькості, від думки, що він чекає згоди. У грудях билося щось обмерзле, важке — і ще щось, що він ніколи не зрозуміє: спротив, який не вміє помирати.

І саме тому вона мовчала.
Бо її тиша лякала його більше, ніж будь-яке слово.

Його «ніжність» була пасткою — і Герміона відчула це раніше, ніж зрозуміла розумом.

Він відпустив зап'ястя тільки для того, щоб створити ілюзію свободи. Руки ковзнули по її тілу з повільною, хижою увагою, ніби він смакував кожну реакцію, кожен здриг. Його пальці торкалися там, де вона найменше хотіла відчувати дотик — нав'язливо, власницьки, так, що від огиди шкіра ніби втратила тепло.

Герміона затремтіла, таке тремтіння, що починається не в м'язах, а в кістках.
У животі знову піднялась хвиля паніки — різка, пекуча.
«Ні... ні, не смій...»

Він узяв її за потилицю — не жорстко, але з тією штучною «лагідністю», що тільки сильніше підкреслювала його владу. Притягнув ближче, так що її подих зламався, а його губи торкнулися шиї — гарячі, липкі, чужі. Поцілунки залишали мокрі сліди, схожі на опіки, на мітки, які не змиєш.

Його запах — різкий, важкий — накрив її хвилею нудоти.
А його голос став майже благальним, але від цього ще страшнішим:

— Згодься... будь зі мною... ти будеш моєю королевою в хаосі.

Пальці на її тілі стислися так, ніби він уже тримав здобич.

І вона зламала це — єдиним інстинктом, що ще горів у ній.

Герміона різко нахилилася вперед і вчепилася зубами йому в шию. Не крик, не план — чиста, дика потреба вирватись. Солоний присмак крові вдарив у рот, і на мить світ прояснів.

Він застиг. Повітря між ними згустилось. Його груди здригнулися — не від болю, а так, ніби цей біль торкнувся чогось хворобливо внутрішнього, азартного.

Очі спалахнули.
І в той самий момент — ляпас.

Різкий, гарячий удар, що розірвав простір. Голова Герміони відкинулась, щока миттєво запекла, зір вибухнув мерехтливими крапками. Вухо задзвеніло, а рот наповнився металевим присмаком.

— Сука... — прохрипів він. У голосі зникла інтонація людини — залишився лише холод механічної люті.

Удар чобота врізався в бік. Герміона відчула хруст — не звук, а вібрацію, що розійшлася по грудній клітці, забираючи повітря. Крик вирвався сам, короткий, задушений. Вона впала, але він не дозволив їй впасти повністю — схопив за волосся і підняв, як ляльку.

Спина вдарилась об камʼяну стелу, ієрогліфи спалахнули зловісним світлом, ніби тішачись її безсиллям.