14. Гонка через бурю

Штаб-квартира в Каїрі вибухнула хаосом, щойно вони зайшли всередину. Драко влетів першим, його обличчя було білішим за місяць над Нілом, очі горіли холодним, смертельним вогнем. Він не кричав — ні, він був тихим, як перед бурею, що рве пустелю на шматки.
Братство.
Ці виродки зробили свій крок.
Підписали собі вирок.
Кожен, хто доторкнувся до неї пальцем, буде благати про смерть — повільну, болісну.

— Драко, зачекай! — гукнув Гаррі, вриваючись слідом з Аміром і Майклом. Тео з Блейзом уже були там, Альберт став біля вікна, його обличчя застигло в холодній масці.

Драко не слухав. Він різко метнувся на другий поверх, ступені скрипіли під його черевиками, ніби скаржилися на його лють. Двері кімнати розчинилися з тріском — він увірвався, схопив куртку й сумку, скинув усе на стіл унизу одним рухом. Сумка грюкнула, розкрилася. Він розправив карту Єгипту — стару, з рунами по краях, що пульсували слабким синім світлом.

Провів рукою над пергаментом, промовивши давню руну — повітря затремтіло, і на карті спалахнув слабкий мерехтливий вогник. Золотий, як відлив її волосся. Він рухався. Повільно, але впевнено — на південь, у бік Мемфісу.

Драко знав: це кулон, той, який він їй дав, з відстежуючими чарами, захованими в сріблі. Вона не знала. Але тепер це врятувало їй життя.

Мелфой дістав зачарований компас — стрілка сіпнулася, вказуючи точно в той самий напрямок, ніби магніт до серця. З сумки посипалися амулети: захисні кулони, що відбивають прокльони, кинджали з рунами на лезах, кастети з отруєним сріблом, запасні чарівні палички — дві, на випадок, якщо основну зламають. Все це він розклав на столі, ніби арсенал для війни.

Раптом підійшов впритул до Аміра, схопив його за шиворот — міцно, пальці ввійшли в тканину, притягуючи  до себе так, що їхні обличчя опинилися за сантиметри.

— На чому можна швидко пересуватися по пісках? — прошипів Драко, голос низький, як гуркіт грому.

Амір не моргнув, очі блиснули.

— На верблюдах. Зачарованих. Вони швидші за будь-які мітли в пустелі — не втомлюються, летять над дюнами, як вітер.

Драко видихнув крізь зуби, відпустив його.
— Мітли тут є?

— Ні, — відрізав Амір. — Верблюди — найкраще. Вони слухаються магії.

Тео ступив уперед, його обличчя тверде.
— Ми з Блейзом їдемо з тобою.

Блейз кивнув, уже хапаючи амулет.
Гаррі стиснув паличку.
— Я також.

Майкл, ще хитаючись від вина, обличчя зелене від провини, пробурмотів, тримаючись за стіл:

— Якби я не відволікав усіх своїми балачками... якби не пив, як ідіот... це моя вина, нічого б не сталося...

Альберт повернувся до нього, голос холодний, як лід у пустелі вночі:

— Замовкни, Вудроу. Провина не поверне її. Дії — повернуть. Зберися, або залишайся тут і ридай у подушку.

Слова вдарили, як батогом, але на диво — заспокоїли. Майкл ковтнув, випрямився, очі прояснилися. Він кивнув, хапаючи кинджал зі столу.

Через хвилину вони всі стояли надворі, біля стайні — сім зачарованих верблюдів, високі, з блискучою шерстю, очима, що світяться магією. В повітрі пахло сіном і піском.

Драко не чекав нікого. Він заскочив на першого верблюда — той навіть не сіпнувся, ніби відчув  хазяїна. Тварина слухалася ідеально: Драко скерував його у бік, куди показувала стрілка компаса, і верблюд  встав, потужний, як машина.

Спочатку крок — важкий, впевнений, — а потім... спалах. Верблюд рвонув уперед, ноги ледь торкалися піску, ніби летів над дюнами, швидший за вітер Сахари. Пісок вибухав з-під копит, місяць блищав на шерсті.

Хлопці заскочили на своїх. Верблюди заревли, активуючи чари, і помчали слідом — караван смерті в ніч, у бік Мемфісу. Компас у руці Драко палав. Вони знайдуть її. Або пустеля вкриється кров'ю.

А сама пустеля розстелилася перед ними, як нескінченне море золотого піску, освітлене лише блідим місяцем і блиском компаса в руці Драко. Верблюди мчали, ніби тіні вітру, їхні копита ледь торкалися дюн, піднімаючи хмари пилу, що танцювали в нічному повітрі.

Драко сидів низько, стискаючи поводи, очі примружені проти вітру, що бив у обличчя. Компас палав, стрілка тремтіла, вказуючи на Мемфіс — на неї. Серце гупало в грудях, як барабан війни: тільки б встигнути, тільки б з Герміоною нічого не сталося. А якщо... ні, навіть думати про це не можна. Він розірве їх усіх, кожного, хто стане на шляху.

Раптом повітря загусло — ніби невидима рука стиснула горло ночі. Вітер завив, спочатку тихо, як шепіт, а потім з ревом, що розривав вуха. Пісок здійнявся стіною, буря народилася нізвідки, ніби викликана давніми чарами. Не звичайна буря — ні, ця була живою, зловісною. У вихорі піску мелькали тіні: темні силуети, як примари забутих фараонів, що витягували руки, не нападаючи, але чіпляючись за верблюда, за одяг, за розум.

Вони сповільнювали рух, ніби невидимі ланцюги, плутали шлях — компас сіпався, вогник на карті мерехтів, ніби губився в хаосі. Пісок хльостав по обличчю, засліплюючи, заповнюючи рот і ніс, перетворюючи світ на жовту пелену. Нічого не видно — тільки буря, тільки рев.

Позаду пролунав крик — різкий, відчайдушний, ніби хтось із хлопців, можливо, Гаррі чи Амір, впав чи загубився в вихорі.

—Драко! Стій! — але слова потонули в гулі вітру. Драко не зважив — навіть не озирнувся. Верблюд рвався в перед, борючись з тінями, що кружляли навколо, ніби вовки в зграї. Він шмагав поводами, кричав у бурю:

— Швидше! Швидше, чорт забирай!

Тільки вперед, тільки до неї. Якщо з Герміоною щось станеться... о, боги, він повбиває всіх. Розірве голими руками, спалить чарами, залишить пустелю в крові.

Ніхто не виживе.

Буря посилилася, ніби пустеля сама повстала проти нього — стіна піску виросла, як цунамі, ковтаючи горизонт. Драко вже нічого не бачив перед собою, тільки жовтий хаос, де тіні шепотіли, ніби отруйні змії:

"Запізно... вона вже їхня... повертайся... загинеш даремно..."