13. Фестиваль Нілу

Герміона зручно вмостилася на ліжку, під спиною ще пахло чистою білизною й ледь вивітреними ліками. Світло від каміну ковзало по її волоссю, граючись у кучерях м'якими відблисками — теплими, як спогад.

Драко не сів у крісло. Він просто опустився на підлогу, поруч, спершись плечем до краю ліжка.
Так — ближче.
Мовчав.

Просто сидів, дивився, як вона дивиться у вогонь.
Її пальці ковзнули по ковдрі, майже торкнувшись його руки. Він не відсунувся. Навпаки — його долоня знайшла її, обережно, як ніби боявся злякати цей тихий контакт.
Їх пальці сплелись.

Його великі, теплі, міцні — і її, тонкі, трохи тремтячі.
І в тому сплетінні було щось... священне.
Наче світ на мить завмер.

Драко опустив голову, і тінь від вогню ковзнула по його обличчю, підкресливши вилиці, що стиснулись від стриманих емоцій. Його палець ковзнув по її — повільно, наче по лініях долі.

— Більше так не роби, — прошепотів він.

Вона нахилила голову, не одразу зрозумівши.
— Що?

Драко підняв на неї погляд — спокійний зовні, але очі видавали бурю.
— Не апаруй під кулі. Ніколи більше. — Його голос зірвався на хрип. — Я... я мало з розуму не зійшов.

— Драко... — вона спробувала відвести погляд, але він не дозволив — поглядом, присутністю, тим як його пальці тримали її.

— Це було безглуздо, — тихо, але з надривом промовив він. — Кидатись туди, щоб захистити мене... В мене все було під контролем.

Її очі спалахнули — гордо, болісно.
— Під контролем? — шепнула вона, і в її голосі з'явилася тремтлива образа. — Ти живий, тому що я це зробила.

Драко опустив голову, відчуваючи, як щось у грудях стискається. Суперечити не було сенсу. Вона мала рацію.
І він знав це краще, ніж будь-хто.
Він вдихнув повітря, в якому стояв її запах — трохи кориці, трохи лаванди.

— Я злякався за тебе, Герміоно. — Голос його знову став тихим, але щирим до болю. — Так сильно... що думав, серце не витримає.
Вона мовчала. Її пальці все ще були в його, але вже не рухалися.

— Якби тебе не стало, — він говорив повільно, наче кожне слово проходило крізь нього, — я б пішов слідом.

Герміона розгублено глянула на нього, не одразу розуміючи глибину сказаного. І коли зрозуміла — її щоки залило полум'я.

— Не кажи так, — прошепотіла вона. — Ти не маєш права так казати. Ти повинен жити.

Драко тихо всміхнувся — не гірко, а якось ніжно, майже боляче. Він нахилився, і, не розмикаючи пальців, поцілував її руку— просто в кінчики. Ледь-ледь, як дотик шепоту.

— Маленька моя, — прошепотів він, не відводячи очей, — якщо б тебе не стало... я розгрібав би землю руками, щоб бути поряд. Я випив би отруту і залишився б з тобою. Назавжди.

Слова зависли між ними, як закляття.
Герміона завмерла, губи ледь розтулені, серце шалено калатало.

Її пальці здригнулися в його руках, але вона не відвела їх.

— Драко... — ледве видихнула вона. — Ти... не розумієш, що кажеш.

— Розумію, — відповів він. — Занадто добре.

Вона заплющила очі, ніби намагаючись втримати контроль, але в повітрі між ними вже не залишилось простору для відстані.

Тиша була майже нестерпною.
Їхні руки все ще були сплетені — як обітниця, яку ніхто не планував вимовляти, але яка вже була дана.

Драко завмер, коли побачив, як у її очах блиснули сльози. Маленькі, крихкі, майже непомітні — але вони розірвали його всередині гірше за будь-яке прокляття.

— Герміоно, — тихо прошепотів він, але вона не відповіла, лише ковтнула повітря, ніби боялася, що голос зрадить її.

І тоді він просто підвівся. Без жодного слова розстібнув перші ґудзики сорочки, потім другу, третю... і стягнув її. Рух був спокійним, але в ньому відчувалося щось глибше — рішення.

Герміона здивовано підняла очі, але не встигла нічого сказати, бо він уже ліг поруч, просто під ковдру, обережно притягнувши її до себе.

Його тіло було гарячим, справжнім. Вона відчула, як її власне серце почало битися швидше — в унісон із його. Його подих торкався її волосся, а знайомий аромат парфуму, змішаний із запахом диму та шкіри, наповнив усе навколо.

Їхні очі опинилися на одному рівні.
Тиша між ними стала майже фізичною — тишею, що мала форму, дихання, вагу.

Драко підняв руку й обережно торкнувся її волосся, прибравши пасмо з обличчя. Потім його пальці ковзнули по її щоці — легкий, пестливий рух, який змусив Герміону заплющити очі.

Нахилився ближче, і, не кажучи ні слова, просто пригорнув її до себе. Її обличчя опинилося біля його шиї, біля ключиці, де Герміона чула, як глухо й сильно б'ється його серце.

Вона мимоволі доторкнулася губами до його шкіри — випадково, ледь-ледь.
Але для Драко це був вибух.

По тілу пройшов електричний трепет, кожен нерв відгукнувся, кожна клітинка ніби запам'ятала цей дотик.
Він вдихнув глибше, опанував себе й прошепотів у її волосся:

— Тепер ти й кроку без мене не ступиш. Куди б не вирішила піти — я буду поряд.

Герміона тихо заперечила, не піднімаючи голови:

— Це не обов'язково, Драко...

Він не дав їй договорити. Його голос став твердішим, глибшим:

— Це не обговорюється. Я вже все вирішив.

Її губи тремтіли, але сперечатись не було сил. Усе в ньому — його обійми, тепло, дихання — говорило, що він не відступить. І, замість слів, вона просто притулилася до нього ближче.

Драко відчув, як її тіло розслабилось, як дихання стало рівнішим. Його рука, покладена їй на спину, почала рухатися — ніжно, повільно, заспокійливо. Кожен дотик був мовчазним «я тут».

Герміона засинала, і її кучері лоскотали йому шию. Драко вдихав її запах, ловив кожен подих і відчував, як зникає тривога, залишаючи тільки одне — спокій, що приходить, коли поруч те, заради чого ти готовий битися з усім світом.

Його пальці все ще ковзали по її спині, коли її подих став глибшим і рівним.