12. Ти вдома, відьмо

Палата була напівтемною — тільки приглушене світло моніторів і світанкові відблиски, що пробивались крізь жалюзі. Тео з Блейзом сиділи поруч, обидва втомлені до межі, намагаючись тримати очі відкритими. Драко сидів навпроти, не рухаючись, не зводячи погляду з Герміони, яка лежала тихо, занадто тихо, з майже непомітним схлипом у диханні.
Вони боролися зі сном — але перед ранком навіть страх відступає.

Хлопці задрімали — виснажені, згорілі, ніби хтось вичерпав із них усе, що залишалося від сил.
І саме тому цей різкий, тонкий писк монітора вдарив, як грім.
Драко підскочив першим, серце злетіло вгору, наче хтось вирвав його з грудей.

— Герміона?.. — голос хрипкий, зламаний, майже не схожий на людський.

Її тіло вигнулося в судомі — різко, болісно, ніби через неї пройшов струм. Пальці судомно зім'яли простирадло, крапельниця рвонула, і темна крапля крові повільно скотилася по її шкірі.

— Чорт... — видихнув Драко й кинувся до неї.

Він схопив її за руку, спробував зафіксувати голку, але вона знову здригнулася, і Драко, не витримавши, висмикнув її, кинувши убік. Кров залишила слід на його пальцях — теплий, живий, такий, що змусив серце боляче стиснутися.

Вона не чула. Дихала уривчасто, схлипом. Губи ловили повітря, немов тонула у власному сні. З-під вій котилися сльози — беззвучні, неусвідомлені.

— Вона марить... — прошепотів Тео, але Блейз торкнув його плеча.
— Дай йому... хай буде з нею.

Драко нахилився ближче, схопив її обличчя в долоні, великі пальці тремтіли, коли він стирав вологу зі щік.

— Гермі... Герміона, ти мене чуєш? — його голос уже розривався, перетворювався на шепіт і крик одночасно. — Я тут. Поглянь на мене...

А вона билася десь між снами, десь далеко, у тій темряві, де не було світла.

— Не дозволю... їм... — прохрипіла вона, сльози текли, навіть коли очі лишалися заплющеними. — Драко... не йди... будь ласка... не залишай...

— Я тут, — прошепотів він, але її марення не зупинялись.
— Я не дозволю їм... я не...

І тоді він схопив її за плечі, майже з криком:

— Герміона!

Світ розірвався — і вона вдихнула. Різко. Болісно. Очі розкрилися — і в них блиснув страх, біль, невіра.

— ...Драко?.. — ледь чутно, як молитва.
Він не встиг відповісти.

Серце вдарило в груди так, що він подумав — ось воно, зараз розірветься. Усе, що він тримав у собі тижнями — страх, що не встиг сказати, що не встиг утримати, що втратив назавжди — вирвалося в одному русі.

Драко кинувся до неї, обхопив обома руками, притиснув так міцно, ніби хотів втиснути її в себе, щоб більше ніколи не відпускати. Його долоні тремтіли на її спині, пальці впивалися в тонку тканину лікарняної сорочки. Він відчував, як її серце б'ється — швидко, нерівно, але б'ється.

— Ти повернулась, — прохрипів він у її волосся, голос зірвався на півслові. — Ти... повернулась до мене. Дякую. Дякую, що не пішла. Дякую, що залишилась.

Він не плакав — не міг. Лише дихав у її скроню, вдихаючи запах її шкіри, її життя, її існування. Кожне слово було не просто подякою — це було визнання, яке він ще не готовий був вимовити вголос. «Я кохаю тебе. Я не встиг сказати. Але ти жива — і це важливіше за все».

Герміона тремтіла в його обіймах, її пальці судомно чіплялися за його сорочку, ніби боялися, що він розтане. Вона пригорнулась лобом до його шиї, шепочучи:

— Ти тут... ти справді тут...

— Я поряд, — відповів він, голос тремтів, але був твердий, як клятва. — Я нікуди не піду. Ніколи.

Він обережно відсторонився, долоні ковзнули по її щоках, стираючи сльози, що котилися беззвучно — і знову притиснув до себе.

— Дякую, — прошепотів він ще раз, цього разу тихіше, майже до її губ. — За те, що повернулась. За те, що ти... ти.

Вона ледь кивнула, очі блищали — страх, полегшення, щось глибше. Її пальці торкнулись його щоки, ніби перевіряючи, чи він справжній.

Тео й Блейз стояли осторонь, мовчки. Блейз відвів погляд, Тео ледь посміхнувся — не глузливо, а з розумінням.

Двері відчинилися. Лікар увірвався, паличка у руці, очі розширені.

— Міс Ґрейнджер?! — Він зупинився, побачивши її в обіймах Драко. — Ви... прокинулись?...Негайно покликати бригаду! — лікар кинувся до монітора. — Після коми — жодних перевантажень!

Драко обережно поклав її назад на подушку, не відпускаючи руки.

— Вона жива, — тихо сказав він, дивлячись лікарю в очі. — І цього достатньо.

Лікар зітхнув, але кивнув. Почав сканування.
А Драко нахилився до її вуха, ледь чутно:

— Ти мене так просто не позбудешся, відьмо. І дякую... що дала мені шанс сказати це колись.

***
Минуло майже сім днів — тиждень, що тягнувся, як пісок у пустелі, повільний і виснажливий. Драко виписали з лікарні ще на третій день: його рани зажили достатньо, щоб не тримати його в палаті, хоч біль ще нагадував про себе різкими уколами в грудях.

Тепер він приходив як відвідувач — щодня, зранку до вечора, з букетами квітів, що пахли лавандою, які, за його словами, "допоможуть не здуріти від нудьги". Але щоразу, заходячи в палату, він відчував, як серце стискається: Герміона ще не була готовою піти звідси, і це робило його безпорадним.

Цього разу він зайшов ближче до обіду, тримаючи в руках термос з чаєм — її улюбленим, з медом і лимоном. Двері відчинилися тихо, але сцена всередині змусила його завмерти на порозі.

Герміона стояла біля вікна, спираючись на руку санітара — молодого чоловіка в білому халаті, з широкою посмішкою і руками, що обережно підтримували її за лікоть і талію. Вона робила повільні кроки, розходжуючись по палаті, — ноги тремтіли, але вона вперто намагалася тримати рівновагу.

Санітар щось тихо казав, підбадьорюючи: "Ще крок, міс Ґрейнджер, ви чудово справляєтесь".

Драко відчув, як кров ударила в скроні. Його погляд став крижаним, гострим, як лезо. Чийсь дотик до неї. Чужий. Він не рушив з місця, але санітар, ніби відчувши холод у повітрі, озирнувся — і зблід, зустрівшись очима з Мелфоєм. Драко не сказав ні слова, але його поза, стиснуті щелепи і той погляд — ніби обіцянка смерті — змусили чоловіка відпустити її руку швидше, ніж треба.