11. Дотик безодні

Крики розривали тишу, мов тканину, — і за ними відразу пролунав звук битого скла, що сипався, як кришталь, відлунюючи у стінах лікарні.

Повітря здригалося — магічний вибух прокотився коридором, мов грім у замкнутому просторі.

Двоє санітарів відлетіли вбік, ударившись об стіну; ще один завис у повітрі, ніби прибитий до неї невидимими ланцюгами.

— Не смійте мене чіпати! — голос Драко був хрипким, зірваним, але в ньому тремтіла така потуга, що навіть світло у лампах моргнуло.
Очі — сталеві, хворобливо-ясні, зі спалахами магічного блиску, який роз'їдав тінь навколо.
Його аура кипіла, розривала повітря, — нестабільна, дика, як буря, що вирвалася з клітки.

Він стояв біля дверей її палати —
блідий, майже прозорий.
Перев'язки на грудях уже наскрізь просочилися кров'ю, але він не помічав цього.
Біль зник, залишилась лише порожнеча, чорна і бездонна, яка вимагала одного — бути ближче до неї.

— Пане Мелфой! — вигукнув черговий цілитель, піднімаючи щит. — Ви не можете бути тут!

Драко підняв погляд — і щось у ньому сталося. Тиша навколо задрижала.

— Подивимось, — прошипів він, і повільно підняв паличку.

Магія ожила в повітрі — важка, дика, майже чорна. Вона потріскувала, обпікаючи шкіру, тягнучи кисень із легенів. Страх і відчай змішалися в ній, утворивши щось, що не підкоряється правилам.

І саме тоді коридор спалахнув синім світлом.

— Досить! — голос Аміра розітнув простір, мов грім серед ночі.
Хвиля чистої сили прокотилася стінами, гасячи бурю Мелфоя, накриваючи її, наче важким покривалом.

Повітря задрижало, потім стало тихим.
Драко стояв нерухомо. Його груди ходили часто, кожен вдих давався з болем, наче він забував, як дихати.

— Вони... — слова зірвались шепотом, губи тремтіли, — вони хотіли вигнати мене...

Він опустив паличку, і разом із нею — плечі, спину, весь той лід, що тримав його на ногах.

— Від неї... — додав він тихо, ніби це було найстрашніше, що можна вимовити вголос.

Повітря все ще пахло  попелом, коли магічна буря стихла. Світло в коридорі тремтіло, немов не могло повірити, що все закінчилось.
А Драко стояв — просто стояв, без злості, мов виснажена тінь.

Амір повільно підійшов, не кажучи жодного слова. Його чоботи м'яко ковзали по розбитому склу. Він не піднімав палички — просто став поруч.

— Вона жива, — тихо сказав він. — І тобі треба заспокоїтися.

Драко не відповів. Губи сіпнулись, ніби він хотів щось сказати, але натомість просто втратив рівновагу. Амір встиг підхопити його за плече — і вперше відчув, що під рукою не сила, не маг, а просто зламаний чоловік.

Драко важко вдихнув, заплющив очі, і з нього вирвався тихий, задушений звук — не крик, навіть не стогін, а щось глухе, як удар у груди.
Він притулився лобом до холодної стіни, плечі здригнулись. Усі дивились — і ніхто не рухався.

Амір нічого не казав.
Лише поклав долоню йому на потилицю, стискаючи коротко, по-чоловічому.
— Досить. Вона почує тебе, коли ти будеш поруч.

І лише тоді Драко вдихнув глибше, трохи відсторонився.
Кров повільно стікала по його перев'язці, залишаючи темні плями на сорочці.

— Не забирайте мене від неї, — прошепотів. — Я не витримаю.

Амір мовчки кивнув. Він дістав пергамент, швидко підписав і простягнув головному лікарю. Його голос став твердим, знову офіційним, але в очах ще залишався відгомін щойно побаченого.

— Відтепер ця палата — під особливим захистом департаменту. Міс Ґрейнджер — під стабілізаційним полем. Містер Мелфой залишається. Його лікування — продовжити тут.

Цілителі навіть не пробували заперечити.
Погляду Аміра вистачало, щоб зрозуміти: наказ остаточний.

Вони метушливо взялися до роботи — встановили додаткове ліжко, магічні прилади, зілля, стабілізатори.
Один із медиків тихо промовив закляття, щоб замінити кровопролиту пов'язку на грудях Мелфоя.

Драко не рухався. Лише сів поруч, взяв її руку — тонку, зі знайомим шрамом на зап'ясті. І більше не відпускав.

Його пальці ковзнули по її долоні, ніби шукали в ній життя.
Очі застигли — світ звузився до ритму, який відбивав монітор.
Пульс у скронях гупав гучніше, ніж усі прилади довкола.

Коли медик підійшов зі снодійним, Драко навіть не підвів голови.
— Не треба, — сказав глухо.

— Вам потрібно спати, пане Мелфой, — обережно промовив лікар.

Він повільно підняв очі. Погляд — порожній, але твердий, як лезо. Того вистачило, щоб цілитель відступив.

— Мені потрібно, щоб вона прокинулась, — промовив він тихо, але кожне слово було, як клятва, яку чує всесвіт.

Амір глянув на лікаря й ледь хитнув головою:
— Залиште. Він триматиметься.

Драко лишився на місці, обережно провів пальцями по її щоках і ледве чутно додав:

— Я не піду. Навіть якщо доведеться тримати життя в тобі власними руками.

Коли двері зачинились і останні кроки стихли в коридорі, палата наповнилась тишею — глибокою, майже живою.

Сутінки сповзали повільно, забарвлюючи стіни в м'яке золото і рожевий пил пустелі, що тремтів за склом. Магічні прилади світилися рівно, блідо-зеленим — немов нічні вогники десь на дні глибокого моря.

Драко сидів поруч, нерухомий, зігнутий трохи вперед. Його погляд не відривався від неї — кожен подих він ловив очима, кожен мікроскопічний рух грудей.

Її рука лежала в його долонях — така холодна, що пальці майже німіли, але він не відпускав.
Це був єдиний зв'язок, який тримав його на поверхні, не давав потонути в темряві.

— Ти ж чуєш мене, маленька... — прошепотів він.
Голос знову зірвався, тихий, майже без повітря. Слова падали у тишу обережно, ніби він боявся, що вони розіб'ються, не долетівши до неї.

Магічне світло м'яко пульсувало в ритмі її серця. Драко опустив чоло до їхніх зчеплених рук, і на мить здалося, ніби все навколо завмерло — повітря, час, біль.