9. Жертва за кохання

Пісок здіймався шаленими вихорами, небо розривали спалахи магії.

Вибухи зливалися в один гул, крики, удари, дим — усе перетворилося на хаос, схожий на саму пустелю, коли вона вирішує ковтнути життя.

Драко ще встиг підхопити Герміону й відтягнути її до землі.

Він закрив її собою, але удар у спину був різким, жорстоким — чорне закляття вдарило просто між лопаток.

Його відкинуло вперед.

Світ перевернувся — пісок ударив у груди, в рот увірвалося гаряче повітря з присмаком крові.

Він намагався піднятися... але руки ковзали. Дихати було боляче. Все розпливалося.
Герміона закричала його ім'я — але звук губився у реві пустелі.

І саме тоді Амір побачив, як Драко падає.

— Драко! — його голос пробив хаос.

Він був найближче — і вже за секунду стояв поруч, ковзаючи коліном по піску. Однією рукою він схопив Драко під плече, другою торкнувся запеченої рани.

— Тримайся. Дихай. Дивись на мене, — різко, чітко, без паніки.

Тьмяне синьо-біле світло пробігло від його долоні, не лікування — стабілізація.
Біль не зник — але тіло повернуло слухняність.

Драко зміг зробити вдих. Потім — ще один.

— Ноги, — прохрипів він.

— Встаємо. — Амір різко підвів його, немов силою власної волі. — Я з тобою, Мелфой.

Драко стояв. Хитко. Але стояв.

Пісок вибухнув збоку — вороги сунули знову.
Вони розвернулися спина до спини. Амір — із магічним клинком, що випромінював обриси світла й сталі. Драко — з поглядом, у якому вже не було страху. Тільки лють, темна й бездонна, як саме серце бурі.

Кожен їхній рух був точним, ривчастим, смертельним. Але щоразу, коли вони валили чергового ворога — той розсипався пилом.

— Ілюзії... — прохрипів Амір, витираючи кров із губ. — Вони нас відволікають!

— Від чого?! — вибухнув Драко, відводячи чергове закляття назад у темряву.

Відповідь прийшла сама.

Крізь клуби пилу пролунав звук металу — короткий, як клацання затвора.

Майкл, обпалений, із розірваним рукавом, прорвався крізь полум'я й хаос. Його очі блищали рішучістю та розпачем.

— Ходімо, Гермі, ходімо! — він підбіг, закинув її руку собі на плече, допомагаючи стояти.

Вона хрипко вдихнула, озирнулася — всюди пісок, дим, і в тому димі... Драко. На колінах, важко дихаючи, покритий потом, пилом і кров'ю, але ще живий.

— Драко... — вирвалося з її грудей, тихо, але з болем.

Майкл тягнув її далі, розмахуючи паличкою, розчищаючи шлях. Кожен крок давався важко — земля під ногами тремтіла.
— Ти мусиш іти! — гаркнув він. — Зараз не час!

Але вона не могла відірвати погляду.

Там, серед пилу, стояв чоловік — у темному плащі, з військовою випрямкою, лице закрите тканиною. Він підняв руку. У ній — зблиск металу.
Пістолет.

І дуло було направлене просто в груди Драко.

Гермі застигла. Світ зупинився.
Майкл шарпнув її далі, майже тягнув, — а вона дивилася тільки вперед, на нього.
Драко повільно підняв погляд. Розвів руки в сторони, очі — спокійні, навіть горді.
«Нехай так. Якщо ціною буде вона — нехай.»

Гаррі, що саме наближався, теж усе побачив.
— НІ! — крикнув він.

І саме в ту мить простір зімкнувся. Повітря тріснуло, як розірваний пергамент.

Пролунав вистріл.

І Герміона зникла.
Просто зникла з-під руки Майкла, перед очима Гаррі.

— ГЕРМІ!!! — Гаррі крикнув, але запізно.

Вона з'явилася перед Драко — просто між ним і кулею.
Удар. Глухий, короткий звук.

Все стихло.
Навіть вітер.

Її тіло сіпнулось від інерції, і вона завмерла — розгублена, шокована, з подивом глянула на нього, а потім — на пляму, що розросталася на грудях.

Драко застиг.
Світ просто зник довкола. Лише вона. Її дихання — коротке, уривчасте. Її пальці, що тремтіли в повітрі.

— Гермі... — прошепотів він, і голос зламався.

Нападник зробив крок назад, наче сам не вірив у те, що сталося. Потім зник у клубах пилу — разом із тінями, що розчинилися, як чорний дим.

Тиша.
Сонце, що різало горизонт.
Пісок, який упав у мертву нерухомість.

Драко підхопив її, майже втрачаючи розум. Його руки тремтіли, кров із пораненої руки змішувалася з її кров'ю.
— Гермі, чуєш мене? Гермі! — він трусив її, голос зростав у риданнях. — Не смій! Не смій мене...

Її губи ворухнулися — тихо, ледь відчутно.
Вона торкнулася його щоки, пальці залишили червоні сліди на шкірі.

— Драко... — прошепотіла.

Його серце вибухнуло.

— Тихо. Не говори. Не смій... не смій говорити прощання. — Він стискав її, ніби міг утримати життя власними руками.

Але вона вже не чула.
Холод підповзав до її рук, до обличчя.
Зір плив, і останнє, що вона побачила — це його очі. Сірі, блискучі, вологі від сліз.

Пальці її опали, а він закричав — хрипло, з болем, який вириває душу з тіла.
Крик, який змішався з вітром пустелі,
і рознісся над розбитим табором,
як остання молитва за ту, що завжди рятувала інших.

*****

Темрява розчинилася не одразу.
Спершу — м'яке золоте світло, потім аромат ладану, важкий, терпкий, знайомий. Герміона повільно розплющила очі — і побачила перед собою мармурові сходи, вкрите піском подвір'я і високі колони, розмальовані сценами тріумфів. Вона стояла босоніж, у легкому білому вбранні, що спадало до самої підлоги, руки прикрашали тонкі золоті браслети. Її шкіра світилася теплом, а серце билося швидше, ніж повинно.

Навколо — шепіт, схилені голови, нескінченна процесія людей, що вітають її.
Її — Нефертіті.

«Це сон?» — подумала Герміона, але слова розчинилися в тиші.
Вона відчувала кожен подих, кожен рух — і розуміла, що це не просто бачення. Вона жила цим.

Перед нею стояли ворота палацу — масивні, золотом інкрустовані, і як тільки вони розчинилися, вийшли воїни.
На чолі — високий, у чорному обладунку, з холодними очима кольору нічного неба. Його постать була спокійною, майже статуєю. Але коли його погляд зустрівся з її, всередині щось затремтіло.