8. Загадки сфінкса

Ранкове сонце над Каїром було нещадним — золоте, палюче, воно розливалося по піску, мов розплавлене скло. Повітря гуділо від спеки, пахло пилом і стародавнім каменем.

Група стояла біля старого джипа. Гаррі нервово стискав паличку; Майкл курив, відвертаючись убік; Амір схилився над магічним компасом, обчислюючи координати. Драко стояв осторонь, спершись на капот, з холодним, закритим обличчям — мов статуя серед пісків.

Коли з будівлі з'явилася Герміона, всі на мить стихли.
Вона виглядала інакше — злегка розгублена, бліда, з очима, в яких світло ранку здавалось надто яскравим. Її волосся було неслухняним, щоки — вогняними. Вона поправила пасмо й мимоволі торкнулася шиї, там, де ще вчора були його губи. Рух вийшов несвідомий, але промовистий.

Амір це помітив. Його погляд на мить затримався — уважний, насторожений. А тоді він ступив уперед і простягнув їй руку.

— Тримайся, Герміоно, — сказав тихо, але впевнено, допомагаючи їй піднятися в джип. Його пальці торкнулися її зап'ястка — трохи довше, ніж потрібно.

Вона не зустріла його погляду.
Просто кивнула, вдячно, але холодно, і повернулася до вікна.

Драко сів останнім. Його погляд — короткий, але пронизливий — ковзнув по ній, мов дотик. Герміона відчула це тілом. Серце стиснулося, і вона опустила очі, щоб не видати тремтіння.

Джип рушив, підстрибуючи на барханах. Пил здіймався позаду, ніби тінь учорашньої ночі.
Амір крадькома поглядав на неї. Вона уникала поглядів, дивилась уперед, стиснувши пальці в кулак. А Драко, блідий, сидів, мов мовчазний мармур, та все ж його очі раз по раз шукали її.

Амір це бачив — бачив щось. І від того в ньому народилася нова впевненість, тихе бажання розтопити лід, який розділяв її з усіма.

— Герміоно, — промовив він м'яко, нахилившись ближче. — Ти певна, що тобі добре? Ти... виглядаєш інакше.

Вона зібралася з силами, всміхнулася, хоча в очах блиснув страх.
— Просто спекотно, Аміре. Ось і все.

Він не повірив, але не став сперечатися. Лише поклав руку ближче до неї, коли передавав флягу з водою. Його пальці торкнулися її долоні — цього разу вже навмисно.
Вона не відсмикнула руку, лише на мить затримала подих.

І все ж — не дивилась на нього.
Бо десь позаду сидів Драко, і його мовчання пекло сильніше за будь-які слова.

Рум'янець не сходив з обличчя, пальці стискали флягу сильніше, ніж треба. Джип підстрибував на розпечених барханах, і за кілька хвилин перед ними виросло плато Гізи — мов розпечена брама між світом живих і мертвих.
Вдалині темнів силует Сфінкса — величезний, байдужий, із затіненими очима, що здавалися порожніми, але бачили крізь час.

Коли Амір зупинив машину, повітря ніби стало густішим. Гаррі першим вискочив, роззираючись. Майкл вийшов мовчки.

Амір обійшов джип і відчинив дверцята біля Герміони.
— Обережно, — сказав він, подаючи руку.

Вона вже хотіла просто спуститися сама, але він встиг підтримати її за талію — міцно, впевнено. Герміона відчула цей дотик усім тілом, і на мить серце зупинилося.

Та за секунду позаду почувся короткий звук — ковток повітря, різкий, як удар.
Драко.

Він стояв біля капота, щелепа напружена, очі — лід і полум'я водночас. Крок — і, можливо, він би вирвав Герміону з рук Аміра.
Але Гаррі тихо, без слів, став між ними. Просто погляд — і цього вистачило.
Драко відвів очі.

Герміоні стало важко дихати. Контраст ударив блискавкою: дотик Аміра — теплий, земний, упевнений, але чужий. Дотик Драко — навіть не фізичний, а присутній у кожній клітині, болючий, як пам'ять.
Вона різко відступила на крок, відчувши, як тіло прагне втечі.

— Дякую, я сама, — сказала швидко й пройшла повз нього, не дивлячись у очі.

Перед нею розкинулося плато — розкопки, намети, археологи, філософи, що сперечалися біля стародавніх табличок. Усе здавалося далеким, ніби не з цього світу. Вона йшла повільно, не помічаючи, як шлейф її білої сукні торкався піску.

І раптом — шурхіт, тихе потріскування, немов сама пустеля вдихнула.
Невидимий бар'єр блиснув у повітрі м'яким світлом — і вона, не помітивши його, зробила крок уперед.

Вітер стих.
Повітря затвердло.

Голос Гаррі прорізав тишу:
— Герміоно! Стій!

Вона обернулася — і жах розлився по тілу. Всі стояли по той бік прозорої стіни, мов за склом. Гаррі торкнувся бар'єру — і його відкинуло назад, блискавка пройшла по піску.
Амір кинувся слідом, промовляючи стародавні заклинання — але кожного разу, коли він торкався межі, його відштовхувало, наче від магніту.
Майкл спробував зруйнувати захист чарами, але марно.

Тільки Драко не робив нічого.
Він стояв, спершись чолом до бар'єру, очі закриті, губи ворушилися — тихо, майже невидимо.

Герміона завмерла. Її дихання збилося, світ звузився до його силуету.
Вона не чула слів, але серце — чомусь — зрозуміло.

«Ти впораєшся. Я в тебе вірю.»

І саме в ту мить земля під ногами здригнулася.
Сфінкс, віковічний страж, повільно підняв голову. Його очі спалахнули золотом — глибоким, небезпечним, як саме сонце Ра.

— Лише один з мудрих пройде випробування, — пролунав його голос, гулкий і стародавній, як сама смерть.

І Герміона залишилася стояти одна, перед живою легендою, під поглядом каменю, що пам'ятав богів.

Повітря довкола стало густим, як розтоплене скло.
Сфінкс, що досі здавався нерухомим, тепер жив. Його очі світилися золотом, а кам'яні губи рухалися, ніби дихали древнім подихом богів.

Тіні — безликі, тремтячі, як розірвані шматки ночі, — почали підповзати до Герміони. Вони торкалися її шкіри, залишаючи крижані подряпини, що пекли, немов порізи.

Драко кинувся на барʼєр, вдаривши по ньому рукою.
— Гермі! — вигукнув він, але бар'єр ударив його, відкинувши назад. Він упав на пісок, ковтнув пил, але піднявся знову.
Гаррі крикнув:
— Не лізь, ти тільки підсилюєш поле!
— До біса! — просичав Драко, вдаривши кулаком по бар'єру знову. Тріск блискавки — і нічого.