7. Розбиті надії

Ніч у Каїрі стояла важка, мов подих самої пустелі.

Повітря було теплим, майже нерухомим, і пахло піском, старим каменем і далекою водою Нілу. Драко лежав без сну, слухаючи, як годинник на стіні ритмічно відбиває секунди, що розчиняються у тиші.

Коли стало нестерпно — він підвівся. Вийшов на терасу.

Місто спало, але світло ліхтарів ще блукало поміж дахів, відбиваючись у пилу, що завис над вулицями, мов золота імла.
Їхні кімнати були поруч — лише вузька вітальня розділяла двері, що стояли майже навпроти.

Кілька кроків.

І водночас — прірва.

Його серце билося частіше, ніж він хотів визнавати. У пам'яті знов і знов спливали її слова, вимовлені тихо, але твердо:

«Моє серце вже зайняте».

Він не міг забути ці слова.
Чи йшлося про нього? Чи то просто збіг — ніжний, болісний, як тінь, що пройшла по душі?

Драко вдихнув глибше.

І раптом — ледь відчутний подих повітря торкнувся спини. Він озирнувся: двері його кімнати були прочинені.

Повільно ступив усередину.

У темряві щось тьмяно спалахнуло — світло медальйона. Воно пульсувало, немов серце, реагуючи на невидимий поклик.

І тоді він побачив її.

Герміона стояла посеред кімнати — боса, у легкому халаті, що м'яко спадав з плечей, зав'язаний нашвидкуруч. Волосся вільно спадало хвилями, а тінь від нього ковзала по обличчю. Вона дивилася вниз, ніби прокинулася у сні, що триває.

— Герміоно... — прошепотів він.

Вона підняла голову.

І він одразу зрозумів — це не зовсім вона.
У погляді — щось безкрає, спокійне, величне. Давнє. Як пам'ять піску, як голос, що звучав задовго до народження всіх їх.

Вона зробила крок. Потім ще один.
Рухи — плавні, майже священні, але не її власні. Наче крізь неї говорила інша сила.

Драко відступив, спіткнувся об крісло й сів, не зводячи очей. Місячне світло ковзнуло по його обличчю, підкресливши тінь тривоги й захвату.

Перед ним стояла не просто Герміона.
Перед ним — цариця, що прокинулась у її тілі.

Нефертіті.

І перш ніж він устиг вимовити бодай слово, вона повільно підійшла ближче...

Зупинилась на мить — ніби вагаючись між двома світами — і повільно сіла йому на коліна.

Її долоні торкнулися його плечей, теплі, владні. Потім пальці заплутались у його волоссі — ніжно, але з тією ж владністю, якою колись керували імперіями.

Серце Драко забилося гучно, болісно.
Розум кричав, що це не вона. Не його Герміона.

Але в її дотику — була вона. Її тепло, її подих. І сила, що прокидалася між ними, була старшою за пам'ять і за страх.

Вона нахилилась, її подих торкнувся його губ. Між ними залишався лише міліметр.
І в цій тиші, де навіть повітря не рухалось, Драко зрозумів — межа між чарами й бажанням, між минулим і теперішнім, стерлась.

Він сидів у напівтемряві, стискаючи підлокітники крісла, немов це могло втримати його в реальності. Її погляд — не її— пронизував  до самої душі.

Мерехтливе світло кулона грало на стінах, спалахи бігали по її обличчю, мов відблиски вогнища на храмових барельєфах. І з кожним миготінням світла час навколо ніби танув, розчиняючись між епохами.

Її очі вже не належали цьому світу.
У них жили піски пустелі, спекотні вітри й нескінченні ночі під зорями Нілу.

І щось ще — м'яке, пекуче, знайоме — любов, але не його. Не до нього.

Вона нахилила голову й прошепотіла низько, глибоко — так, що кожен звук ніби проникав під шкіру:

— "Senem en per-aa n'i, akh em ib-i..."
(«Мій страж дому фараона, світло мого серця...»)

Драко завмер.

Його дихання зірвалося, тіло напружилося, як перед ударом. Він не розумів слів — але серце знало, що це клик, що долинав крізь тисячоліття.

Її пальці торкнулися його обличчя — обережно, мов перевіряючи, чи він справжній.

— "Asha iry-i..."
(«Я чекала тебе...»)

Його серце вдарило так, що він майже почув це у вухах.

У голові промайнула думка: «Це не Герміона. Це не вона. Це прокляття, дух, минуле...»

Але тіло не слухалося.

Очі бачили її. Ту, яку він кохав, навіть коли намагався переконати себе, що ні.

І коли її губи торкнулися його —
все розчинилось.

Світ зник.

Тиша розсипалась, як пісок.

Він відчував лише її — дотик, смак, тепло, що обпікає, але не хочеться відпустити. Його рука смикнулася — хотів відштовхнути її, зупинити. Але натомість ковзнула до її плеча.
Шкіра — гаряча, як камінь під сонцем.

Вона ближче. Ще ближче.

Її пальці спустилися вниз — по його грудях, по сорочці, розпеченими лініями.

Він стиснув щелепи, намагаючись зібратись, та губи зрадницьки розігнулися в півусмішку — ту, що з'являлась у нього завжди, коли небезпека вже стояла за спиною.

— Ну, чудово... тепер я ще й у давньоєгипетських прокляттях спеціаліст, — пробурмотів він хрипко, майже не дихаючи.

Але вона не відповіла.

Тільки взяла його руки — і повільно, безсумнівно поклала собі на талію.
Драко застиг. Його пальці відчули пульс — швидкий, живий, людський. І вперше він не знав, що страшніше: що це не Герміона... чи що це все-таки вона.

Її шкіра була гарячою, талія — така тонка, що від дотику в нього потемніло в очах.
Її губи знов торкнулися його, цього разу впевненіше. Подих злився з його — гарячий, солодкий, майже вічний.

І тоді, лише на мить, він здався.
Притягнув її ближче, впустив обличчя в її шию, вдихнув запах — магія, пил, спеції, і щось дивно знайоме.

Його губи торкнулися її шкіри, і слова самі зірвалися, хрипкі, майже стогін:

— Чортова відьма...

Він стискав її сильніше, ніж мав право. У грудях наростав звук — низький, хрипкий, первісний.

І тоді — він зупинився.

Різко. Як воїн, що відчув пастку.

Очі відкрилися — золотаве сяйво кулона  пульсувало.

І в ту ж мить — скрип дверей.