6. Нільська тиша

Каїр зустрів їх гарячим вітром і запахом спецій, що змішувався з пилом старовинних вулиць.

Місто ніколи не спало — навіть уночі здавалося, що воно дихає, повне гулом машин, голосів і відлуння давніх богів, які ще не забули свого царства.

Команда оселилася у старому магічному кварталі, поруч із Інститутом арканістики — місцем, куди сходилися всі шляхи єгипетських дослідників.

Амір перегорнув старий манускрипт, і повітря в кімнаті ніби стало важчим. Пісок за вікнами гойдався під подихом вітру, а вдалині чулося глухе ревіння караванного ринку.
— Ось, — сказав він, торкаючись пальцем вигорілих знаків. — Це все, що залишилось від братства Ренуара.

Гаррі нахилився ближче. На пергаменті проступали рядки староєгипетською — змінені, перекручені магічними символами.
— Їхні ритуали... були спрямовані не просто на силу, — тихо додав Амір. — Вони вірили, що через кров і жертовність можна повернути богів у наш світ.

Майкл підняв очі від нотаток.
— В сенсі, буквально повернути?

— Саме так, — кивнув Амір. — Вони називали себе очищувачами світу. У минулому столітті вони вирізали сотні — усіх, кого вважали "заплямованими". Нечистокровних, маглів, навіть власних — якщо хтось засумнівався у "божественній цілі".

Гаррі мовчки провів пальцем по руні, що нагадувала сплетення змії та сонячного диска.
— Я бачив цей знак у Луксорі, на уламку під храмом, — сказав він. — І там було щось ще... запах попелу.

Амір зітхнув.
— Єгипетське міністерство тоді кинуло все, що мало. Їх наздогнали біля Фів. Кажуть, останній лідер братства сам зруйнував святилище, щоб їхні знання не потрапили у чужі руки.

— І все ж, — задумливо сказав Гаррі, — хтось знайшов спосіб дістатися до цих знань.

На мить у кімнаті запанувала тиша. Тільки десь глибоко, під підлогою, легенько гуділо — якби хтось або щось спало там, під ними, серед піску й каменю.

Амір опустив книгу, дивлячись на Гаррі поверх сторінок.
— Якщо братство Ренуара повернулося... тоді нам треба бути готовими. Їхня магія не схожа ні на що, з чим ми стикалися. Вона не просто древня. Вона — зламаний договір із самими богами.

Тим часом Герміона сиділа в магічній бібліотеці Каїра.

Зала була схожа на вулик із тіней і запахів — старе дерево, сухі трави, сандаловий дим, і камінь, що пам'ятає кроки жерців. Арки здіймалися високо, аж до темного склепіння, де горіли кулі світла — повільні, мов зорі в застиглому небі.

Герміона схилилася над столом, укритим рукописами, які розсипалися від доторку. На її обличчі, у волоссі, навіть на пальцях — лежав шар пилу, як відбиток чужих століть.

Перед нею — манускрипт із тонкої шкіри. Літери, вигравійовані червоним пігментом, світилися в тьмяному світлі, ніби живі. Вона розшифровувала слова повільно, ковтаючи кожну фразу, як заклинання.

«Він був тінню її серця.
Кров його — ключ до спокою світу.
І коли зійде Ра двічі — любов поверне Сонце, або спалить його.»

Її пальці здригнулися. Це був не просто уривок — це була легенда, яку вивчали лише одиниці. В ній ішлося про стража Нефертіті, воїна, чия душа ніколи не покинула цей світ.

У рукописі писали, що він був більше, ніж охоронець — був її серцем. І коли їхня любов була розкрита, вони втекли. Ніч у пустелі — остання. Її сльози тоді змили кров з його рук, але не змогли повернути життя.

«Він упав, але перед смертю сказав їй:
"Я чекатиму тебе у кожній тіні століть.
Бо моє кохання — це вартовий, що не спить."

Герміона прочитала ці рядки вголос — пошепки, але в тиші бібліотеки її голос здався гучним, як дзвін. Повітря навколо злегка здригнулося.

Світло лампи мигнуло, і на мить їй здалося, що з глибини залу за нею хтось спостерігає.

Вона підняла голову — нікого. Лише стовпи, пил, і нескінченні полиці.

Але відчуття залишилось: хтось дихає поруч. Хтось, кого час не зміг стерти.

Герміона нахилилася ближче, гортаючи сторінки. Далі текст змінювався, ставав ритуальним.

«І фараон, уздрівши смерть вартового, сказав:
"Його дух буде замкнений, щоб охороняти сон Сета,
допоки любов не пробудить світ знову."

Вона застигла. Серце билося важко, як тоді, коли магія торкається крові.

— Охороняти сон Сета... — прошепотіла вона. — Це не просто міф. Це те, здається, що відбувається зараз.

Світ навколо ніби зробив видих. Тиша стала густішою.

Драко з'явився, як завжди, раптово — наче вітер, що вривається крізь щілину вікна.
Він стояв у проході між стелажами, пил осідав йому на волосся, а очі світилися тим знайомим поєднанням втоми і вогню.

— Ось ти де, Ґрейнджер, — сказав він тихо, але з легким відтінком насмішки, що ховав турботу. — Поттер і Ібрагім нарили дещо цікаве.

Він пройшов повз кілька столів, спершись на край її столу — як той, хто звик бути в центрі бурі.
— Пам'ятаєш той символ на уламку з пустелі? Виявилось, що він — не просто частина ритуального знаку. Це печать братства Ренуара. Вони використовували її, щоб утримувати енергію сплячого бога.

Герміона відірвала погляд від манускрипту, в якому ще тремтіли відголоски стародавніх слів.
— Сета... — прошепотіла вона.

Драко кивнув.
— Так. Поттер каже, що ці фанатики вірили: якщо принести достатньо жертв і відкрити святилища старих храмів, вони зможуть пробудити його. І що саме через це з'являються аномалії. Магія, яку ми бачили — це залишки спроби розірвати печать.

Він сів навпроти, злегка нахилившись до неї.
— Ібрагім вважає, що їхній ритуал — це не просто поклоніння, а спосіб повернути давню владу фараонів. Але я знаю інше: те, що ти зараз читаєш, — воно має з цим зв'язок, так?

Герміона повільно провела пальцями по сторінках, ніби гладячи стару шкіру, яка дихала історією.
— Сет, — почала вона, і голос її став тихим, як шелест вітру між пісками, — це не просто бог смерті чи хаосу, як багато хто думає. Його справжнє ім'я — Сетеш, «той, хто розриває рівновагу».
Колись він був захисником Ра, воїном, що боровся проти змія Апопа. Але гординя зробила з нього ворога. Коли він захотів світло Ра — не служити йому, а володіти ним — світ почав тріскатись.