5. Храми в полумʼї

Спека в Абу-Сімбелі стояла така, що навіть повітря здавалося густим, ніби розплавлене скло. Сонце пекло безжально, осліплювало. Піски дихали жаром, а величні статуї фараонів — непорушні, але химерно живі — спостерігали з висоти за людьми, які порушили їхній спокій.

Команда розгорнула місце роботи. Магічні прилади тремтіли в повітрі, руни мерехтіли, наче крихкі вогні над розпеченим каменем. Герміона керувала всім упевнено, чітко. Вона віддавала розпорядження, перевіряла артефакти, щось занотовувала.
Майкл крутився поруч, уважний, запалений. Подавав, тримав, пропонував допомогу, вловлював кожен її рух. Іноді вона кидала йому коротку усмішку — більше з ввічливості, ніж із симпатії, але цього було досить, щоб його обличчя світилось.

Драко стояв трохи осторонь. Руки в кишенях, плечі розслаблені, погляд лінивий — іронічна впевненість людини, яка звикла, що світ слухається, якщо говорити твердо. Він спостерігав, як той стажер бігає навколо Герміони, і хмикав собі під ніс.
Його не хвилювало — принаймні він так вирішив. Бо коли минулої ночі вона, втомлена, заснула й у сні прошепотіла його ім'я, він переконував себе, що це просто сон. Але цей звук...її голос... він засів у ньому, як крихітний клинок.

Але раптово повітря змінилося.
Спочатку — ледве відчутне гудіння. Потім гул, глибокий, як серцебиття землі. Край табору здригнувся. Прилади запищали, один вибухнув іскрами. Гаррі підняв голову.

— Щось рухається під піском, — сказав Амір, і його голос зник у наростаючому шумі.

Статуї здригнулися.
На обличчях богів проступили тіні — наче хтось невидимий вдихнув у камінь життя. Очі статуй засяяли зеленим.

— Бар'єр! — вигукнув Гаррі.

Усі зреагували майже одночасно. Драко простягнув руку — його магія зметнулася в повітря, змикаючи полум'яний контур захисту. Герміона приєдналася, і лінія замкнулася в купол. Світло затремтіло.

Майкл тримав північний сектор, напружуючи всі м'язи; Гаррі — південний, лице червоне від напруги. Амір стояв у пилу, зціпивши зуби, потік сили тремтів у повітрі, як струм.
І все одно — аномалія посилювалася.

Повітря навколо Герміони спотворювалося, як від жару. Вона бачила, як простір тріскає, як статуї дихають. Її інстинкт шепотів — це не просто магічна хвиля, це осередок давньої сили.

Вона опустилася на коліна, провела долонею по піску, малюючи рунічні лінії. Знаки спалахували золотом, перетворюючись у витончене коло. Її голос — тихий, упевнений — проказував формули латиною. Повітря гуділо, як струна.

— Міс Ґрейнджер! — вигукнув Майкл. — Ви  не витримаєте!

Вона не відповіла. Магія навколо почала згущатися.

— Ґрейнджер, зупинись! — Драко зробив крок уперед. Бар'єр тріщав. Гаррі вже ледве тримав контроль, Амір упав на коліно, Майкл закричав від болю, коли його магічний потік рвонуло назад.

Герміона встала. Її очі палали золотавим сяйвом.
Вона витягнула руки — і взяла весь бар'єр на себе.

Стихія зірвалась із ланцюга. Пісок злетів, вітер завив, блискавки пробігли небом. Її тіло сяяло світлом, настільки яскравим, що навіть Драко прикрив обличчя.

Він бачив, як вона стоїть сама проти цього божевілля.
— Проклята відьмо, — прошепотів він, і кинувся вперед.

Він торкнувся її плеча — і світ навколо вибухнув.
Магія вдарила, як хвиля. Сила пройшла крізь обох, і Драко ледве не впав, але втримався.
— Не смій брати все на себе, — вирвав він крізь зуби. — Чуєш? Не смій!

Її губи сіпнулися, але відповіді не було. Тільки магічне світло, яке все ще виходило з її рук.

А потім — вибух.
Світло розлетілося в усі боки, піщана буря вдарила в обличчя. Гул стих.

Аномалія розсипалася, ніби її й не було.

Герміона похитнулася — і впала.
Драко встиг підхопити. Її тіло було гаряче, ніби вона поглинула саме сонце.

Майкл, Гаррі й Амір кинулися до них, але сили покинули їх дорогою — вони впали в пісок, знесилені.

Драко опустився на коліна, тримаючи її голову на руках. Її вії тремтіли, дихання ледь чутне. Потім її губи ворухнулися.

Він нахилився ближче.
І замість слів — шепіт. Давній, глибокий, як пісня самої пустелі.

— Ra peti em sen... aa em khet... uak esfet nesu...
(Сонце... двічі зійде... і затьмарить кров фараонів...)

Його тіло скам'яніло. Ці слова не належали Герміоні.
Її голос був інший — низький, тягучий, жіночий, але старший, ніж людська пам'ять.

Він глянув їй в очі — і побачив там свідомість, що дивилася крізь неї.

Навіть вітер завмер.

Гаррі підповз ближче, задихаючись:
— Що... вона сказала?..

Драко не відповів одразу.
Він сидів, тримаючи її голову на колінах, відчуваючи, як від неї йде тепло, що пахло піском і стародавньою магією.

— Не впевнений, — нарешті сказав він тихо. — І схоже, це знову казала не вона...

Десь позаду хруснув камінь. Піщана буря піднялася знову, але вже без сили — лиш тінь того, що було.

Пісок осідав повільно, наче небо сипало золоту пудру.

Гаряче марево все ще коливалося над землею, але сліпуча лють сонця наче вщухла. Небо над Абу-Сімбелем втратило свою жорсткість, тремтіло м'яким мідним блиском — ніби саме сонце втомилося від битви й тепер дихало важко, як живе створіння.

Повітря пахло пилом і паленим каменем. Від розпечених плит піднімався димок, наче храм дихав. Десь далеко, за горизонтом, долинав приглушений звук хвиль Нілу — спокійний, рівний, але дивно моторошний після всього, що сталося.

Драко був серед цього спустошення, і лише одне мало для нього значення — Герміона.
Він усе ще тримав її в руках, обережно, як тримають щось тендітне, дороге, майже святе.

Її тіло було безсиле, але не холодне — навпаки, від неї йшло тихе, глибоке тепло, що відчувалося навіть крізь тканину сорочки.
Волосся злиплося від поту, прилипло до її скронь; губи стали блідими, але на обличчі залишалася тиха гармонія. Вона здавалася надто виснаженою після довгої боротьби з чимось, що ніхто інший не міг би витримати.