4. Секрети давнини

Драко тримав її, навіть коли все вже стихло — ніж лежав на підлозі, кров підсихала на сорочці, а повітря стояло важке, насичене тишею. Він відчував, як її тіло тремтить у його руках, і лише зараз, коли небезпека минула, справжній страх накрив його з головою. Не за себе — за неї.

Він згріб Герміону в обійми міцніше, майже судомно, наче боявся, що вона знову зникне, розчиниться, як марево. Гаряче дихання обпікало її волосся, і він прошепотів щось нечітке — не погрозу, не прокльон, не саркастичну репліку, а слова, які він ніколи не дозволяв собі вимовляти.

— Не смій так більше... — його голос зірвався, низький, хрипкий, справжній. — Ти чуєш, Ґрейнджер? Не смій.

Його пальці впивалися в її спину, не боляче, але відчайдушно. З нього спала звична броня — холодна, гостра, цинічна. У цю мить він був просто чоловіком, який уперше визнав, як сильно боїться втратити її.

Він нахилився ближче, лобом торкнувся її чола, заплющив очі. Дихання нарешті вирівнялося, і Драко дозволив собі кілька секунд цієї беззахисності — поки вона ще тут, поки він відчуває її тепло.

А потім просто сидів, не відпускаючи. Світ за межами цієї кімнати міг почекати.

Незабаром Герміона повільно розплющила очі. Свідомість поверталася уривками — як сторінки, вирвані з різних глав: запах металу, блиск леза, тягар чужого голосу у власній голові. Голова гуділа, тіло важчало під кожним рухом, і навіть дихати здавалося вправою, яку треба було виконувати повільно, аби не зірватися. Тьмяне світло лампи в номері Мелфоя рябіло в очах, ніби хтось потріпав його пальцями.

Вона лежала на його ліжку, вкритa тонким пледом. Поруч на стільці сидів Драко — постава напружена, обличчя загострене в тіні, але очі не підводилися від неї. Рука його була перев'язана чистим бинтом, на грудях світилися сліди зілля; сорочка з плямами крові була недбало застебнута, як маска, що йому зараз не пасувала. Він виглядав втомленим — але придивившись, можна було побачити, наскільки увага у ньому була зосереджена на ній: на кожному подиху, кожному русі повік.

Вона зморгнула, губи тремтячі вимовили перше звичне слово, і його губи злегка стиснулися в посмішці, яку він намагався зробити іронічною.

— Ласкаво просимо назад, Ґрейнджер, — сказав він тихо, голос хрипкий, але контрольований. — Вирішила розіграти драму, щоб я трохи попрацював нервами?

Ці слова мали свій старий відтінок — зневага, що ховалась за маскою. Вона спробувала сісти, але запаморочення змусило її притиснутися до подушки. Руки тремтіли, коли вона доторкнулася до чола; липкий піт під пальцями, засохлі краплі крові  — спогади вдарили, як холодний прибій. Ніж у руці, лезо на його грудях, той чужий погляд — все це поверталося хвилями, що розбивалися об берег її свідомості.

— Драко... мені так шкода, — прошепотіла вона, голос ламався. — Я... я не знаю, що це було. Я могла тебе вбити.

Він підкрався ближче, але не дозволив собі впасти в м'якість. Контроль — тепер це було його правило. Замість великої демонстрації почуттів він відчинив шафку, дістав пляшечку чистої води, відкрив, підніс до її губ. Малий, простий жест — і в ньому була турбота, акуратно загорнута в стриманість.

— Пий, — сказав він тихо. — Повільно.

Вона ковтнула, очі дивилися на нього з питанням і з провиною одночасно. Він помітив, як у її грудях сплив страх, що вона знову стане чужою. У нього всередині тягнувся клубок — бажання рватися й сказати: «Мені не все одно», — але він утримався. Натомість пальці його рухнули їй по волосся — легкий рух, що не видавав слабкості, лише розуміння.

— Ти не контролювала це, — промовив він спокійно, ніби констатував факт, а не вирок. — Хтось взяв над тобою верх. Ми розберемося. Але зараз — не звинувачуй себе. Дихай повільно. Я поруч.

В її очах промайнула подяка, трохи страху й безсилля. Вона схилила голову й дозволила йому підвести плечі, поки він акуратно поправляв плед і підклав подушку. У його рухах була турбота, обмежена, збережена — як вода в склянці, яку він боїться пролити. Він не показував більше, ніж міг дозволити собі зараз; але кожен його жест говорив: «Ти в безпеці, поки я поряд».

Вони обоє мовчали. Він думав про те, що треба дізнатися: походження цієї суті, як це зупинити. Вона намацувала словами свою провину; він надавав їй реальність — теплу ковдру, воду, тихі твердження. Між ними, в цій тиші, утворилася мініатюрна фортеця — стримана, міцна, і більше потрібна ніж будь-які пояснення.

Повітря в номері Мелфоя здавалося густим, наче напоєним пилом храму, що ще до не давна поглинав їхні голоси. Герміона сиділа, опершись спиною на подушку, але руки все ще тремтіли. Драко спостерігав, як у її очах часом спалахувало щось чуже — блиск, який не належав Ґрейнджер. Його тіло напружувалося щоразу, коли це світло спалахувало, хоч він і намагався зберігати спокій.

— Тобі треба відпочити, — сказав він коротко, підводячись. — І не тут.

Вона здивовано звела брови, але навіть не заперечила. Сили не було.

— У твоїх апартаментах краще, — продовжив він, наче сам собі. — Там є простір. І додаткове ліжко. А в мене тут навіть на совість розвернутись ніде.

Драко пройшовся кімнатою, нахилився, взяв свою шкіряну сумку, що лежала біля дверей, і швидко, майже машинально, зібрав речі. Нічого зайвого — зілля, кілька змін одягу, пергаменти, артефактний детектор. Усе зникло в глибині сумки за кілька хвилин. Його рухи були різкі, точні — така сама самодисципліна, якою він рятував себе роками.

Коли він повернувся до ліжка, Герміона вже спробувала підвестись. Ноги не слухались, і він майже без слів підійшов ближче, підтримав її під лікоть. Її тіло злегка похитнулося, і вона мимоволі сперлась на нього плечем.

— Тихо, — буркнув він, але голос прозвучав лагідніше, ніж мав би. — Без героїзму сьогодні.

Вона посміхнулась ледь-ледь, без сил.

— Звучить, як наказ.

— Саме так і є, — коротко відповів він і, не дочекавшись заперечень, підхопив її за талію, допомагаючи зробити кілька кроків.