1. Поклик пісків

*****
Пустеля має власний подих. Вдень він гарячий, немилосердний, наче вогонь, що палить кістки. Уночі ж стає холодним і тягучим, як шепіт примар, що повільно пробирається в душу. Тут, серед пісків Луксора, все живе — навіть мовчання. Іноді воно гучніше за будь-який крик.

Кажуть, що піски пам'ятають усе. Кожен крок, кожну пролиту сльозу й кожну клятву, дану серед цих руїн. Тут завжди є хтось невидимий — спостерігає, слухає, чекає. Саме тому експедиції завжди поверталися змінені: хто — із кошмарами, хто — з порожніми очима, а дехто й взагалі не повертався.

Герміона Ґрейнджер добре знала ці історії. І все одно приїхала. Бо саме сюди привели її сліди дивних магічних аномалій, які не могли пояснити навіть найточніші прилади міністерства. Вона очолювала департамент з дослідження небезпечних явищ, і мала б бути готовою до всього. Та коли її чобіт торкнувся піску біля розлому, вона відчула: під цим шаром золотої тиші дихає щось, що не слід будити.

Ніч опустилася на розкопки. Гаррі, Драко й молодий помічник Майкл уже займалися звичними приготуваннями, але Герміона стояла осторонь, майже нерухома. Її пальці тремтіли, хоч вона й намагалася цього не показати. Наче повітря стало густішим, ніби кожна піщинка тягнулася до неї.

І тоді вона ступила вперед — лише крок, але цього було достатньо, щоб земля під ногами ледь завібрувала. Холод, який не міг бути нічним вітром, торкнувся щоки. А в самому серці тиші вона почула звук: невиразний, наче далека пісня, яку колись знала, але давно забула.

Її хтось зупинив, різко схопивши за руку. Вона здригнулася, розвернулася — і саме в ту мить з її губ вирвалися слова. Стародавні. Чужі. Незнайомі.

Її голос прозвучав не її власним — глибший, урочистий, із відлунням тисячоліть.

А пустеля відповіла.

Вітер стих, піски завмерли, тіні розтягнулися по руїнах, і здавалося, що все навколо раптом прислухається. У тій тиші, що на мить обійняла світ, відчувалося лише одне: двері відчинилися.

І тепер назад дороги немає.

*****

Трохи раніше...

Кабінет Герміони нагадував більше алхімічну майстерню, ніж робоче приміщення міністерського чиновника. Сувої розгорталися один на одному, з полиць звисали підсушені трави, амулети дзенькали від найменшого руху повітря, а на столі миготіли прилади, налаштовані вловлювати магічні коливання.

Герміона металася по кімнаті, як блискавка: згорнула три пергаменти, поклала їх до сумки, накинула зверху два артефактні камені, ще пляшечки із зіллям — і, ні на мить не зупиняючись, схопила товстий журнал записів. Вона виглядала так, ніби збиралася не у відрядження, а в довгу подорож крізь час і простір.

— Ти, здається, пакуєшся так, наче йдеш воювати, — голос Драко пролунав спокійно, з тією ледачою інтонацією, яка його завжди видавала.

Він стояв, обпершися спиною об стіну в кутку кабінету, вже понад півтори години. Схрещені руки, спокійний погляд і усмішка куточками губ — він явно не збирався йти.

Герміона різким рухом підняла волосся й, практично перед його носом, закрутила у високий хвіст. Драко лише повів бровою. Йому не треба було нічого казати — він чудово бачив, що вона помітила його присутність, але робила вигляд, ніби його тут немає.

Драко спостерігав, як вона крутиться по кабінету, і раптом відчув, як у грудях стискається щось дивне. Ніби побачив її вперше. Вона була... маленька. Маленька й до смішного вперта. Герміона нагадувала йому рись: насторожену, швидку, постійно напоготові. Ту, яка може вкусити, якщо спробуєш втрутитися. І водночас — у ній було щось таке беззахисне, чого він не помічав раніше.

«Чи завжди вона була такою? — майнула думка. — Маленька, запекла й мила до біса...»

Він усміхнувся сам до себе, похитав головою, але очей від неї не відвів.

Герміона, здавалося, зовсім не помічала його роздумів. Її пальці швидко перебирали речі, губи ворушилися, ніби вона беззвучно повторювала список необхідного. Вона належала до тих, хто мусить тримати все під контролем — навіть коли вирушає туди, де жодного контролю бути не може.

— Ти не відчуваєш іронії в тому, що очільниця Департаменту магічних аномалій сама кидається в аномалію? — Драко нарешті порушив тишу, легенько хмикнувши.

— Якщо я цього не зроблю, то хто? — коротко кинула Герміона, не обертаючись.

І знову метнулася від столу до шафи, схожа на маленьку, рішучу бурю, яку неможливо зупинити.

Двері рипнули, й у кабінет увійшов Майкл Вудроу — її молодий помічник. Охайний, підтягнутий, із рюкзаком у руках, він виглядав так, ніби навіть пил у цьому кабінеті не смів торкатися до нього. Його погляд на мить завис на Герміоні — занадто довго для простого підлеглого. Вона, захоплена метушнею, цього не помітила, зате Драко, який нічого не пропускав, відзначив це із задоволеною внутрішньою усмішкою.

Слідом зайшов Гаррі, повністю занурений у товсту папку документів, і навіть не глянув у бік друзів.

— Я вже вдруге повторюю, Ґрейнджер, — протягнув Драко, відриваючись від стіни, — я не нестиму оце твоє барахло.

— І вдруге відповідаю, що мені не потрібна твоя допомога, — різко відрубала вона, змахнула волосся назад і кинула останній флакон у сумку. Блискавка застібнулась із різким клацанням — ніби крапка в суперечці.

— Я справлюся сама. І твоєї присутності у відрядженні також не потребую.

Драко лише підняв брову, майже розважаючись.

— Поттере, скажи мені, чому я, Драко Мелфой, який очолює Департамент міжнародної співпраці і безпеки магічної Британії, у якого робочих справ вище голови, маю брати участь у ваших польових іграх?

— Бо ти тут як охорона, — не відриваючи очей від папки, відповів Гаррі. — Це наказ міністра. І він не обговорюється.