2. Перше вересня

Ранок почався нервово. Сонячне проміння пробивалося крізь тонкі фіранки, але Тая не поспішала вставати з ліжка. Вона вдивлялася у стелю, подумки прокручуючи сценарії першого дня: може, її цього разу не помітять, або, можливо, вдасться знайти когось, хто стане другом. Але насправді вона знала, що день пройде як завжди — відчужено й самотньо.

Коли нарешті змусила себе підвестися, вона швидко вдягла свою шкільну форму й поправила окуляри. Брекети неприємно натиснули на губу, коли вона намагалася усміхнутися своєму відображенню в дзеркалі.

«Ну що ж, вперед,» — пробурмотіла вона, накинувши рюкзак на плечі.

Дорога до школи була тихою. Місто ще тільки прокидалося, і поодинокі перехожі квапилися своїми справами. Таї відчувала, як серце калатає у грудях, коли школа нарешті з’явилася за рогом. Високі старі двері, шум у коридорах, знайомий запах крейди й пластику — усе це здавалось одночасно знайомим і ворожим.

Клас зустрів її гамором. Учні сідали на свої місця, жваво обговорюючи, як провели літо. Таї опустила голову й пройшла до свого місця біля вікна. Тут вона завжди почувалася трохи спокійніше, бо могла дивитися на дерева замість на однокласників.

В очікуванні початку уроку її увагу привернув Тео. Він сидів у кількох партах попереду, обернувшись до друзів, сміявся й щось розповідав. Його русяве волосся недбало падало на лоб, а карі очі сяяли від емоцій. Тая вперше побачила його ще в п’ятому класі й з тих пір не могла позбутися захоплення. Але Тео був з тих, кого всі люблять: популярний, талановитий у спорті, завжди у центрі уваги. Він навіть не підозрював про існування Таї, і це було боляче.

Перший урок пройшов напрочуд швидко. Тая старанно записувала все в зошит, хоча ледь слухала, про що йшла мова. Її думки блукали десь далеко, але відчуття, що її хтось уважно розглядає, змусило озирнутися. У кінці класу сиділи три дівчини — Ліна, Софія й Карина. Вони тихо перешіптувалися й хихотіли, дивлячись прямо на неї.

Тая спробувала не звертати уваги, але її щоки почервоніли. Це було знайоме почуття — знущання завжди знаходило її.

На перерві дівчата підійшли до неї, і Ліна, яка завжди була лідером їхньої компанії, мило усміхнулася.

— Привіт, Тая — почала вона. — Класні окуляри, нові?

— Ем... Так, — невпевнено відповіла Тая.

— А можна подивитися ближче? — запитала Карина, схилившись до неї.

Тая трохи знітилася, але дозволила дівчині нахилитися. Карина театрально вигукнула:

— Ой, вибач, це я випадково! — і «випадково» зачепила окуляри, які впали на підлогу.

Дівчата вибухнули сміхом, а Тая, червона від сорому, нахилилася, щоб підняти їх.

Усе стало ще гірше на обідній перерві. Ліна, Софія й Карина, здавалось, змовилися. Коли Тая йшла повз них із підносом їжі, Карина встала й «випадково» зачепила її, змусивши пролити чай на свою форму.

— Ой, вибач, я ж не хотіла! — знову проспівала вона, хоча в її очах світилася насмішка.

Це був не останній удар. Коли після останнього уроку Тая пішла до гардеробу, щоб забрати свої речі, їй раптом стало моторошно тихо. Вона ледве встигла озирнутися, коли відчула, як щось сиплеться їй на голову.

Борошно

Хтось висипав на неї цілий пакет борошна.

Сміх лунав із-за спини. Вона обернулася й побачила знайомі обличчя трійки дівчат. Вони ледве трималися на ногах від сміху, показуючи пальцями на неї.

— Це щоб ти була трошки яскравішою, заучко! — крикнула Ліна.

Тая завмерла, не вірячи, що це сталося. Відчуття сорому й образи накотило хвилею. Сльози ринули на очі, і вона, не сказавши ні слова, побігла з гардеробу, зірвавшись із місця, наче вітер.

Вдома вона зачинилася у своїй кімнаті й нарешті дала волю сльозам. Її книжки, її маленький ідеальний світ, здавалися їй зараз такими далекими.

«Чому я така? Чому вони завжди обирають мене?» — думала вона, дивлячись на себе в дзеркало, забруднене борошном і сльозами.

Цей день міг стати початком чогось нового. Але замість цього він знову перетворився на біль.