6.

Сліпуче сонце то ховалося в прогалинах крон дерев, то знову виринало, ніби йшло слідом за двома чоловіками, які крокували алеєю цвинтаря «Північний». Один із них ніс червоні троянди — це був Богдан, поряд ішов його брат. Сьогодні були роковини трагічної загибелі їхніх батьків.

Минуло майже два тижні після останньої розмови Артура з Вікторією, проте чоловік досі не визначився, чи відкривати братові правду. Тепер присутність Богдана поруч знову спонукала до роздумів. Як той сприйме таку інформацію? Чи не вважатиме його божевільним або демоном, який прагне викрасти його віру, його душу?

«Так, я тобі не все розповіла. Бо правда потребує сенсу, а він з’явився тільки в результаті твого спілкування з братом», — Артур пригадав слова Вікторії.

Тільки тепер він повністю усвідомив глибину цієї фрази. Якби він не зустрів Богдана на тому перехресті, то не виникло б і запитань. Брат просто не існував би в його реальності. Так само й Грант спочатку не відкрила всю правду історії близнюків при першій зустрічі. Адже невідомо було, як взагалі складуться їхні стосунки й чи виникнуть якісь запитання. Якби вони після випадкової зустрічі не підтримували зв'язок, або якби він, Артур, просто нічого не помітив і його все влаштовувало — навіщо тоді правда? Без внутрішнього запиту в ній немає жодного сенсу.

Чоловіки підійшли до сорок другого кварталу й звернули в четвертий ряд — ось і могила їхніх батьків.

«То чи потрібна правда Богдану?» — продовжував розмірковувати Артур. Ні, у ній немає сенсу. Брат щасливий, і йому цілком достатньо, що сонце просто світить і підтримує життя.

Богдан дбайливо поклав червоні троянди на сіру гранітну плиту.

— Давай помолимося, Арчі, за упокій душ наших мами й тата, — запропонував він.

В Артура промайнула фінальна думка: «Навіщо псувати життя іншій версії самого себе?». Він спокійно подивився на брата й промовив:

— Так, давай, брате. Помолимось за них.

Сліпуче сонце то ховалося в прогалинах крон дерев, то знову виринало, ніби йшло слідом за двома чоловіками, які крокували алеєю цвинтаря «Північний». Один із них ніс червоні троянди — це був Богдан, поряд ішов його брат. Сьогодні були роковини трагічної загибелі їхніх батьків.

Минуло майже два тижні після останньої розмови Артура з Вікторією, проте чоловік досі не визначився, чи відкривати братові правду. Тепер присутність Богдана поруч знову спонукала до роздумів. Як той сприйме таку інформацію? Чи не вважатиме його божевільним або демоном, який прагне викрасти його віру, його душу?

«Так, я тобі не все розповіла. Бо правда потребує сенсу, а він з’явився тільки в результаті твого спілкування з братом», — Артур пригадав слова Вікторії.

Тільки тепер він повністю усвідомив глибину цієї фрази. Якби він не зустрів Богдана на тому перехресті, то не виникло б і запитань. Брат просто не існував би в його реальності. Так само й Грант спочатку не відкрила всю правду історії близнюків при першій зустрічі. Адже невідомо було, як взагалі складуться їхні стосунки й чи виникнуть якісь запитання. Якби вони після випадкової зустрічі не підтримували зв'язок, або якби він, Артур, просто нічого не помітив і його все влаштовувало — навіщо тоді правда? Без внутрішнього запиту в ній немає жодного сенсу.

Чоловіки підійшли до сорок другого кварталу й звернули в четвертий ряд — ось і могила їхніх батьків.

«То чи потрібна правда Богдану?» — продовжував розмірковувати Артур. Ні, у ній немає сенсу. Брат щасливий, і йому цілком достатньо, що сонце просто світить і підтримує життя.

Богдан дбайливо поклав червоні троянди на сіру гранітну плиту.

— Давай помолимося, Арчі, за упокій душ наших мами й тата, — запропонував він.

В Артура промайнула фінальна думка: «Навіщо псувати життя іншій версії самого себе?». Він спокійно подивився на брата й промовив:

— Так, давай, брате. Помолимось за них.