5.

В кабінеті завідувачки відділення нейрохірургії нічого не змінилося з часу останнього візиту Артура, крім його власниці. Від нещодавно енергійної, ефектної жінки залишилася лише бліда тінь. Вона повільно піднялася з-за столу, помітивши відвідувача, що зайшов. На її виснаженому обличчі з’явилася квола усмішка.

— Артуре, тебе знову до мене привели запитання, — замість привітання промовила Вікторія. — Як пройшла зустріч з братом? Знаєш, я вже й сама збиралася зустрітися з тобою... часу залишилося мало... добре, що ти прийшов сам.

— Зустріч з братом? — повторив запитання чоловік, сідаючи у запропоноване крісло. — Перша і подальші — цілком нормально. Щоправда, дивно, що ми, близнюки, настільки різні у своєму світосприйнятті, немов інопланетяни. Розумію, різні середовища виховання, проте цього, здається, замало. А найдивніше те, що Богдан має спогади, які належать мені. Як це можливо?

Артур зробив коротку паузу, зафіксувавши погляд на професорці.

— До того ж я помітив, що неконтрольовані рухи моєї лівої руки, які раніше траплялися спонтанно, якось пов’язані з моторикою брата. Нещодавно я дізнався, що він, так само як і я, увесь час був вашим пацієнтом. Але ви чомусь приховали це від мене під час минулої зустрічі, сказавши, що вам потрібен час, аби знайти його актуальні контакти. Отже, безсумнівно, докторе Грант, ваша історія неправдива, або ви мені не все розповіли, — акцентуючи на останній фразі, сказав Артур.

Вікторія витримала його прямий, запитливий погляд і, не відводячи очей, відповіла:

— Так, я тобі не все розповіла. Бо правда потребує сенсу, а він з’явився тільки в результаті твого спілкування з братом. Твій допитливий розум створив його.

Трохи замислившись, вона продовжила:

— Богдан і справді під час аварії отримав травму, несумісну з життям. Його тіло ще підтримували на апаратах, але лікарі констатували смерть мозку. Фактично він був уже мертвим. І саме в цей час у сусідній операційній виборював право на життя ти. Зірки зійшлися, і як би це не прозвучало цинічно чи не по-християнськи, але я чекала подібного моменту все своє життя лікаря-науковця.

Вона на мить замовкла, збираючись із силами, і додала:

— Тобі, Артуре, зробили не просто життєво необхідну калозотомію — розсічення мозолистого тіла, що робить півкулі головного мозку автономними, — а й провели трансплантацію твоєї правої півкулі в тіло брата.

Артур не здригнувся. Його обличчя залишалося непроникним, а погляд — холодним. Зізнання, яке мало б повалити звичайну людину в глибокий шок, для системного аудитора стало лише фінальним елементом рівняння, який миттєво навів лад у хаосі аномалій.

Усе зійшлося. Дебет з кредитом закрилися без залишку.

Його ліва півкуля, що залишилася тут, у цьому тілі, відповідала за аналіз, мову й пошук причинно-наслідкових зв’язків. Вона створила його — аудитора, який бачить ілюзорність руху Сонця. А його права півкуля, пересаджена в оболонку Богдана, забрала з собою цілісне, образне сприйняття світу, емпатію та потребу наповнювати пустку міфами.

— Отже, — спокійно, майже буденно порушив тишу Артур, — калозотомія з рознесенням по різних біологічних носіях. Тепер зрозуміло, чому моя ліва рука реагувала на його моторику. Кора правої півкулі в його черепі досі посилає фантомні сигнали моїй нейронній мережі. І той спогад про вислизання долоні в момент аварії... це був останній синхронний запис у нашій спільній пам'яті до моменту розсічення.

Вікторія дивилася на нього з сумішшю захоплення та суму.

— Ти дивовижний, Артуре, — тихо сказала вона. — Жодних емоцій. Лише чистий аудит.

Чоловік цього не почув, бо його розум уже шукав відповідь на нову загадку.

— Але як моя права півкуля визнала себе Богданом? — подумав він уголос.

— Це не так складно, як може здаватися. Це лише ім’я, — підказала Вікторія. — Шестирічному хлопчику після коми було неважко навіяти нову ідентичність. Твоя права півкуля чітко пам'ятала ім'я «Арчі» — але ми переконали дитину, що Арчі був для неї лише братом, абсолютним авторитетом і прикладом для наслідування. Ми сказали, що тяжка аварія просто сплутала усвідомлення, а насправді він — Богдан, який вижив. І дитяча психіка підкорилася цьому, щоб адаптуватися.

— Але яка була мета... цього експерименту? — Артур підвівся й підійшов до стіни з дипломами. Розглядаючи їх, він додав: — Не життя ви рятували, це ж очевидно.

— Так, цілком слушно, — підтвердила Вікторія. — Усе своє життя я шукала відповідь на одне-єдине запитання: де саме ховається людське «Я»?

— То який результат? У кого з нас із братом є душа, а хто з нас — зомбі? — чоловік повернувся до професорки.

— Ти іронізуєш? Твоє запитання стосується віри й релігії, а не раціонального розуму та науки. Хоча, якщо під поняттям «душа» мати на увазі «Я» як особистість, то експеримент довів: єдиного такого центру не існує. Особистість — це процес, а не точка в просторі. Коли я розділила ваш мозок, то не просто врятувала два тіла, а створила два різні всесвіти з одного вихідного коду. Твоя ліва півкуля залишилася тут, щоб аналізувати світ, шукати баги й відрізняти реальність від ілюзії. А твоя права півкуля в тілі Богдана пішла шляхом творця — вона малює, вірить і наповнює цю реальність власним сенсом. Ви обидва — це і є відповідь. «Я» перебуває там, де розум починає взаємодіяти з навколишнім світом.