4.

Вікторія Грант стримала своє слово. Через три дні після їхньої розмови Артур уже зайшов до кафе «Еспресо Лаунж», що розташовувалося неподалік центрального парку. Вірний своїм звичкам, він з'явився за п'ятнадцять хвилин до обумовленого часу.

Рівно за десять хвилин до зали увійшов Богдан. Він серед нечисленних відвідувачів майже миттєво відшукав очима потрібний столик біля вікна. Чоловік, який сидів там, був точною копією його самого.

Артур підвівся і зробив кілька кроків назустріч.

— Артуре! Який я радий тебе бачити! — вигукнув Богдан з нотками непідробного захвату в голосі й міцно обійняв його, поплескуючи по спині.

— Я також, брате, — автоматично відповів Артур, в точності копіюючи його рухи.

Чоловіки сіли за стіл. Артур, підтримуючи ритуал перебування в кафе, замовив дві кави.

— Шляхи Господні незбагненні! — емоційно промовив Богдан, розводячи руками. — Мені повідомили, що сталася якась помилка, мій брат живий і виховувався в прийомній родині. Я досі не можу в це повірити. Знаєш, я за фахом художник. Мене виховали в глибокій вірі, і я завжди відчував, що у моєму житті є якась незавершена картина. Тепер я розумію, чого саме бракувало на цьому полотні.

Перша розмова тривала трохи більше години. Артур дізнався, що Богдана всиновила релігійна пара з передмістя, яка всіляко заохочувала його хист до малювання. Зараз брат жив усамітнено, працював у власній майстерні й бачив світ крізь призму божественного задуму та натхнення. Артур, своєю чергою, сухо й лаконічно розповів про свою роботу системного аудитора та логістичні звіти.

Ця розмова стала першою у цілій серії їхніх подальших зустрічей, але з кожним новим разом Артур усе глибше занурювався в аналітичний ступор.

Вони були монозиготними близнюками. Одне ДНК, однакові риси обличчя, навіть тембр голосу мав ту саму частоту. Проте їхнє світосприйняття відрізнялося так радикально, наче вони належали до різних біологічних видів.

У баченні Артура реальність формувалася виключно з явищ та подій, у яких можна виявити чіткі причинно-наслідкові зв’язки. Розуміння цих закономірностей створило сучасну цивілізацію. За останнє століття обсяг знань людства зріс у десятки мільйонів разів — хіба це могло не вражати? Системний аудитор чітко усвідомлював: світ є повністю пізнаваним.

Саме тому він ніяк не міг збагнути дивне світосприйняття Богдана. Його віру в міфи, створені людьми бронзового віку, які лише відображали тогочасний рівень знань, забобони та уявлення про природу. Артура дивувало, як брат уперто не помічає у цих релігійних оповіданнях численних логічних суперечностей. Складалося враження, що Богдан, читаючи Біблію, просто не бачить повної картини. Він вихоплював із тексту лише те, що йому подобалося — точнісінько так, як дитина виколупує з булочки найсмачніші родзинки. Напевно, так роблять багато релігійних людей: вони збирають ці «родзинки», додають їх до власного борошна і випікають свій особистий рецепт пирога.

Зрештою, Артур дійшов висновку, що людський розум прагне заповнювати білі плями на мапі своєї реальності. Будь-яка пустка — це невизначеність, яка породжує страх і відчуття нездатності контролювати майбутнє. І там, де людині бракує перевірених знань, мозок вмикає уяву, яка домальовує світ до цілісного стану. І це не вада мислення, а еволюційно набута властивість — механізм пристосування до середовища, як і будь-який інший.

Продовжуючи ці роздуми, Артур усвідомив, що його власне світосприйняття можна означити як зовнішнє пізнання реальності. Отже, він — спостерігач. Богдан же — творець, бо сам створює свою реальність, наповнює її глибокими сенсами, вірою та етикою любові. Кожен бачить рух Сонця на небі, але не кожен має допитливість, щоб дізнатися, що цей рух — лише ілюзія. Комусь цілком достатньо, що воно просто світить і підтримує життя.

Усвідомлення цього системним аудитором не призводило до суперечок з братом, а викликало лише здивування перед тим, якими різними методами всесвіт може збирати людську особистість.

Однак чим довше брати підтримували спілкування, тим більше накопичувалося дивних неузгодженостей. Спочатку незначні — вони проходили повз увагу, допоки Богдан під час розмови не згадав момент аварії: як чиясь рука вислизнула з його долоні.

Артур заціпенів. Як так? Цей спогад був його власним — це його рука тоді тримала й втратила брата. Пам'ять не могла скопіюватися в інше тіло за законами біології.

Остаточно реальність дала тріщину, коли він випадково дізнався, що Богдан усі ці двадцять років був пацієнтом доктора Грант. Вона збрехала. Їй зовсім не потрібно було шукати контакти брата три дні — його номер телефона весь цей час був у її смартфоні.

Системному аудитору потрібні були не виправдання, а вихідний код цієї брехні.