3.

Після поїздки на цвинтар в Артура з’явилися запитання, відповіді на які він сподівався отримати від доктора Вікторії Грант. Ще з дитинства, після аварії та операції калозотомії, він раз на рік проходив у професорки планове обстеження й тестування. Але ця зустріч мала відбутися поза графіком — за терміновою домовленістю після його ранкового дзвінка.

Зараз він знаходився в залі очікування Центру нейрохірургії. Рівномірне дзижчання кавомашини в холі перервав тихий звуковий сигнал на стійці реєстратури. Дівчина-адміністратор у бездоганно білій формі лагідно всміхнулася й підвелася з крісла. Вона очима відшукала його серед кількох відвідувачів:

— Пане Вернер, доктор Вікторія Грант уже вільна. Проходьте, будь ласка, до п'ятого кабінету — це праворуч по коридору.

Молодий чоловік з’явився на порозі кабінету.

— Вітаю, Артуре, — відповіла Вікторія, дружньо усміхнувшись. — Проходь, сідай. Що привело тебе поза графіком? Розказуй, — вона вказала жестом на глибоке крісло для пацієнтів.

— Нещодавно я випадково побачив на вулиці чоловіка, як дві краплі води схожого на мене, — прямо, без жодних вступів почав Артур. — Поспілкуватися можливості не було. Мене це зацікавило. Подібна схожість статистично вкрай малоймовірна, якщо він не брат-близнюк. Але ж Богдан помер. Чи ні?

На цих словах Артур пильно подивився доктору Грант в очі. Професорка не виказала жодної емоції. Втім, йому й самому завжди було важко розпізнавати тонкі відтінки чужої міміки, тож він просто продовжив:

— Я вирішив відшукати могилу біологічних батьків і виявив спільне поховання. На гранітній плиті встановлено табличку: «Родина Вернер. Подружжя з дитиною. Загинули в автокатастрофі». До того ж на могилі лежали свіжі квіти. Хто їх приніс? Але найбільше запитань у мене виникло після того, як я повернувся до адміністрації цвинтаря й попросив підняти архіви двадцятирічної давнини. В офіційному реєстрі зазначено поховання лише двох осіб — моїх батьків, із повними іменами. І там само вказано, що фінансування процедури частково покривав ваш Центр нейрохірургії. Що скажете, доктор Грант?

Вікторія Грант не відповіла одразу. Вона кілька секунд мовчки дивилася на Артура, а потім її погляд змістився кудись убік.

— Вибач, Артуре, мені час прийняти ліки, — тихо мовила вона й висунула верхню шухляду столу.

Професорка дістала білий блістер. Срібляста фольга сухо хруснула під її пальцями, звільняючи капсулу. Вікторія неквапливо піднялася, налила у склянку води з кулера й відійшла до вікна.

Тільки зараз, спостерігаючи за її пересуванням по кабінету, Артур помітив у її поставі та жестах ознаки якихось незвичних, хворобливих змін. Раніше її рухи завжди вирізнялися хірургічною точністю та впевненістю, тепер же в них з'явилася ледь помітна затримка, ніби кожна дія вимагала від неї додаткових зусиль. Об'єкт, який він звик вважати еталоном стабільності, стрімко втрачав свій ресурс.

Вікторія повільно ковтнула воду, запиваючи пігулку, і повернулася в його бік. Її обличчя знову набуло виразу професійного спокою.

— Так, Артуре, твій брат вижив. Але після аварії він перебував у глибокій комі на апаратах життєзабезпечення. Шанси на те, що він прийде до тями, становили менше одного відсотка, — впевнено і чітко карбувала вона кожну фразу. — Ти й сам тоді перебував у критичному стані. Фізично ти обійшовся легкими ушкодженнями, проте катастрофа спровокувала серію частих, надзвичайно жорстких нападів епілепсії. Твій мозок ледь справлявся з навантаженням, і тільки екстрена калозотомія перервала цей смертельний ланцюжок.

Вікторія зробила коротку паузу, тримаючи його погляд:

— Сказати тобі тоді, що твій близнюк помирає в сусідній палаті, означало б убити й тебе. Твоя нервова система просто не витримала б такого психологічного навантаження. Тому я прийняла рішення оголосити його загиблим для тебе.

Вона зітхнула:

— А коли Богдан, усупереч усім медичним прогнозам, прийшов до тями — тебе вже всиновила інша родина. Згодом він теж отримав свій шанс на нове життя в нових батьків. Я не хотіла ламати долі вам обом.

Вона на мить опустила погляд, тоді знову повернулася до нього:

— На цвинтарі з’явилась загальна табличка без імен, де вказано лише подружжя з однією дитиною. Хто б із вас туди не прийшов — кожен мав думати, що залишився єдиним, хто вижив.

— Я хочу побачити брата, — рівно промовив Артур, підвівшись із крісла.

Вікторія Грант ледь помітно кивнула, наче очікувала саме на ці слова.

— Я розумію твоє бажання, Артуре. Але це не можна робити спонтанно. Богдан виріс у зовсім інших умовах, і раптова поява близнюка, якого він вважав мертвим, може стати для нього важким ударом. Мені потрібен час, щоб знайти його актуальні контакти й підготувати до цієї зустрічі. Я сама зателефоную тобі, щойно все владнаю.

— Добре. Я чекатиму, — сухо відповів Артур.

Він розвернувся й вийшов із кабінету.