2.

20 років потому.

О 06:44 Артур розплющив очі. Рівно за п'ятнадцять секунд до спрацювання будильника. Його мозок не потребував зовнішніх стимулів для пробудження — внутрішній годинник працював без похибок уже багато років.

Сніданок — 400 калорій, кава — 180 мілілітрів. Життя було бездоганно налагодженою програмою, де кожен крок логічно випливав із попереднього. Саме така схильність до впорядкованості й аналізу привела його до професії системного аудитора. Втім, важко було сказати, що стало причиною, а що наслідком: чи характер визначив вибір роботи, чи багаторічна звичка шукати приховані зв'язки поступово перетворила на алгоритм усе його життя.

Він працював у консалтинговій компанії, що спеціалізувалася на аналізі збоїв критичних систем. Його завданням було знаходити приховані причини відмов там, де інші бачили лише випадковість.

Того дня його відрядили до логістичного центру «ТрансЛінк». Уже другий місяць там виникали збої в системі розподілу вантажів: контейнери регулярно опинялися не на тих складах, хоча програмне забезпечення не фіксувало жодних помилок. Для остаточних висновків йому бракувало кількох деталей, тому він провів пів дня, опитуючи персонал і звіряючи журнали операцій.

Зібравши додаткову інформацію, Артур повертався додому. Його «Тесла» майже безшумно ковзала в щільному потоці автомобілів. У цій частині мегаполіса він раніше не бував, тому, попри довіру до автопілота, раз по раз переводив погляд з навігаційної мапи та службових графіків на центральному дисплеї на незнайомі вулиці за вікном.

Червоне світло світлофора зупинило транспортний потік. «Тесла» завмерла в першому ряду. Перед лобовим склом одразу ожив інший рух — пішоходи рушили через перехрестя.

Артур дивився на перехожих невидячими очима. Щойно автомобіль зупинився, мозок автоматично повернувся до проблеми логістичного центру. Десь на краю свідомості жевріла думка, яка весь шлях вислизала від нього. Здавалося, залишалося лише простягнути руку — і причина збою нарешті стане очевидною.

Та реальність безцеремонно втрутилася в його пошуки.

Серед потоку людей він раптом побачив знайоме обличчя.

Ні, не знайоме — власне.

Молодий чоловік переходив вулицю. Він щось жваво розповідав телефоном, усміхався і недбало жестикулював. На мить час ніби зупинився.

Артура затопила хвиля суперечливих відчуттів. Ліва рука мимоволі сіпнулася, ніби прагнула дотягнутися до чогось втраченого. У грудях защеміло дивним почуттям, природу якого він не міг зрозуміти.

Хто це?

Чому він схожий на нього настільки, що це неможливо пояснити випадковістю?

Брат?

Але як?

Йому ж сказали...

Різкі сигнали клаксонів розірвали заціпеніння. Світлофор уже давно перемкнувся на зелений, а автомобілі позаду вимагали рухатися далі.

Думки про дивну зустріч не давали молодому чоловіку спокою. Навіть вночі вони відганяли сон і ходили по колу, не знаходячи раціонального пояснення.

Яка існує вірогідність зустріти точного двійника у світі? Одна на мільярди. Хіба це схоже на випадковість?

Зрештою він дійшов висновку, що первинними даними володіють його прийомні батьки, відтак завтра зателефонує їм.

Очікувана розмова вийшла короткою. Вони здивувалися — за двадцять років Артур жодного разу не запитував про минуле.

— Арчі, синку, ти ж сам колись відмовився, — тихо відповіла мати у слухавку. — Тобі було вісім, ми пропонували поїхати на цвинтар, але ти сказав, що це нераціонально, адже їх там уже немає. Ми з батьком вирішили не травмувати тебе й більше не нагадували. Гадали, це твій спосіб упоратися з болем.

Єдине, що вдалося у них з’ясувати, — це назву міського цвинтаря та місце, де поховали його біологічну родину. Артур насправді не розумів ні в дитинстві, ні зараз, навіщо відвідувати могили померлих. Але сьогодні у нього з’явився цілком раціональний привід зробити це. Баг у свідомості заважав, ламав його чітку логіку світобудови й суперечив досвіду. А весь його досвід показував, що будь-яка складна система має приховану причину збою.

Системний аудитор обов'язково знайде її, однак спочатку йому потрібно завершити звіти за замовленням логістичного центру «ТрансЛінк».

Ранок видався похмурим, накрапало. «Тесла» безшумно рухалась за прокладеним маршрутом. Монітор показував синю стрілку, що стирала ламану лінію на мапі міста, на кінці якої червоніла мітка: цвинтар «Північний».

Навігатор обіцяв тридцять сім хвилин поїздки. «Добре, якщо без заторів», — промайнула думка в Артура. Дощ посилився, по склу гучно задріботіли великі краплі, двірники автомобіля почали їх ритмічно збивати. Потоки води за бічними вікнами розмазали постаті перехожих, що ховалися під парасольками, а вогні рекламних вивісок заломилися у химерні силуети.

Шурхіт шин по мокрому асфальту нагадав той зловісний день: скрип гальм, удар металу, братову руку, що вислизає з його рук. Тепер він їде на кладовище до його могили... Тоді хто ж той чоловік, якого він бачив на власні очі декілька днів тому? Все сталося так швидко, що він не міг залишити авто на переході, аби наздогнати його, та й шквал клаксонів позаду не залишив часу навіть просто гукнути.