Душа

   Ця подорож тривала вічно. Між просторами всесвітів, думок, планет та енергій. У суцільній темряві безкінечності. Існувала одна душа. Майже прозора, крихка, варто було торкнутися до неї і лишиш рану. Таку рану яку не залічити нічим опісля. Її не зашиєш, не засипеш таблеткою знеболювального, не перемотаєш бинтом. Вона кровоточить і болить. 
  Ця душа блукала з початку світів, навіть коли ще людей не було, і землі не існувало. Одна. В цілій безкінечності. Тиша стискала їй вуха. Губи були стулені від неможливості з кимось поговорити. Роки минали, а душа так нікого й не зустрічала. Бачила купу краси. Відчувала нестерпну любов до життя. Але була занадто самотня. Вона хотіла кричати, так голосно, щоб хоч хтось почув. Та здавалося нікого окрім неї більше не існувало. Її руки були холодні як лід і нікому було їх зігріти. Серце нило щодня, щохвилини, щомиті. 
  Минали століття, а нічого не змінювалося. Самотність розривала душу на шматки. І душа навчилася тримати ці шматки власними руками. Вона притискала їх назад до себе, з останніх сил аби не розсипатися. Напевне, вона все ще вірила, що колись буде не сама. Що десь там існує інша душа, яка побачить її, почує її голос, зігріє її від холоду. Вона так відчайдушно прагнула цього. І напевне це й допомагало їй далі існувати. Незаперечна віра, яку не могли зруйнувати ні століття, ні біль, ні безкінечність пошуку. 
  Душа навчилася жити в своїй самотності. Їй навітт стало добре, та туга за кимось все ж не минула, хоч і стала слабшою. Це була далека мрія, в яку навіть не сильно то й вірилося душі. 
  І так минали ще роки. А тоді, одного такого дня чи ночі, цього душа знати не могла, бо там де вона блукає, немає ні дня ні ночі, вона нарешті зустріла іншу душу. Яскраву, світлу. Ця душа осяяла шлях нашій давно знайомій, зраненій самотністю душі. Вона її побачила й почула. Прийняла в свої обійми. І душа відчула ніби всі рани гояться. Її пошуки завершилися. Вона вдома. Було тепло, спокійно й добре. Так добре, як ще ніколи не було.
  Душа так захопилася цим спокоєм, що не помітила – це все лиш тимчасово. Раптом руки розімкнулися і тепло зникло. Стало ще холодніше ніж було колись. Душа не розуміла що сталося. Вона панічно озирнулася навколо, намагаючись вихопити знайоме світло, але його не було. Хоча б слід. Ну хоч щось. Але ні. Не лишилося нічого. Нічого окрім ран. 
  Душа поглянула на себе. Там де її обіймали такі рідні колись руки лишилася порожнеча. Відкрита діра прямо в пустоту. І ця діра кровила. Нестерпно боліла. Від душі відірвали шмат, віддерли разом з шкірою. Той шмат який раніше вона так старанно сама тримала біля себе. І душа зрозуміла. Вона не дійшла до кінця шляху. Вона лиш стала на чиїйсь дорозі. І поплатилася за це частиною себе. 
  Навколо почали літати пластівці пилу. Це душа почала розсипатися. Занадто багато вона віддала. Вона спробувала затулити руками діру, але нічого не виходило. Більше ні. 
  Душа впала на коліна і заплакала. Сльози полилися її щоками з більшою силою ніж будь коли. Як холодно, як боляче. Чому вона так помилилася? Для чого був цей шлях, якщо врешті все скінчиться так? Душа продовжувала розсіюватися і плакати. Кричати від болю в пустоту. Гукати того, хто раніше зміг її почути. Туди де її ніхто вже не чув. 
  Від неї вже майже нічого не лишилося, коли вона поглянула вперед. Там було пусто. Страшно. Більше не було тієї заманливої краси, що раніше гукала її далі. Їй не хотілося йти. Хотілося, щоб повернулася та інша душа з якою їй було добре. Але вона вже пішла своїм шляхом далі.
  Тоді душа піднялася. Якщо можна було сказати, що вона піднялася, коли від неї лишився лиш малесенький шматочок. Вона почала збирати пластівці себе. Повільно, крізь біль. Через силу. Сама не знаючи нащо. Не вірячи більше ні в що. Ні в свій шлях, ні в свої пошуки. Знаючи, що вона сама самісінька навічно. Чомусь збиралися тільки ті шматочки, в яких був страх. Страх зустріти когось знову і знову залишитися покинутою й розбитою. Страх не зустріти нікого і вічно блукати на самоті. Страх ніколи не відпустити цю тугу за тим, хто вже ніколи не повернеться і не поверне нічого. Страх ніколи не загоїти ці жахливі рани. Страх не знайти в собі більше сил. Але вона продовжувала збирати себе, отже сила вже була в ній. 
  Душа ще не знала, що той малесенький її шматочок, який вижив, це була віра. Та віра яка тримала її раніше. Так, вона була менша, тихіша, приглушена страхом. Але вона все ще була жива. І тому душа зібрала себе знову. Повернулася на свій шлях. Обернулася назад, на пережитий досвід. Поглянула на свої відкриті рани. І створила на них броню. Міцну, яка, закрила те місце, де так і лишилася діра. Той шмат назавжди забрали у неї. Але тепер там будуть лати. І ніхто більше не проб'є їх так легко.
  Там попереду ще чекало багато хорошого. Багато прекрасного. Душа вже знала – ця краса жила в ній. І час навчить її заново бачити це.
  Душа продовжила свій шлях. Знову сама. Знову тиха. Але вже не така, якою була.