З ЖИТТЯ

Моє життя

Змішались розуміння із жагою...
Не хочу жити більш цією грою!
У приступах ілюзій я - шалена,
Про себе шепочу твоє імення.
Куди поділось чітке розуміння,
Що в мене також є якісь уміння?
Що значу я тепер сама для себе?
Лише в тобі - до забуття потреба.
Із закутків стирається минуле:
Його немає, я вже все забула,
Лишила в пам'яті усе з тобою,
А решта- хай шукає десь спокою,
Бо не важливо, що було до нас.
Важлива - мить тепер і зараз час.
Важливо "ми" і спільне майбуття,
Бо саме "ми" і є моє життя.

Хочу інакше

Я забуваю як дихати на повні груди…

Хтось править балом, що називають життям.

А я сміюся – не знаю, що далі буде,

Та пройдений шлях сама розриваю в хлам,

Бо хочу – теперішнім! Мало мені його зовсім!

Я не встигаю зловити і краплі реальності.

Неначе у сні, пливу на безлюдний острів,

Інстинкти знаходять вихід в пустій банальності…

Немає можливості просто сказати: досить!

Я хочу вловити істину власної суті.

Весна закінчилась, за літом настане осінь…

Не хочу горіти в попелі впертої люті!

У лісі травою я хочу щораз задихатись,

Ловити краплини похмурого неба дощу,

У грозах шалених без страху і болю  купатись,

Я хочу прожити, інакше себе не прощу

За марні вагання, за слабкість і ницість бездарну,

За спроби до знищення власної суті і слів.

Я хочу до неба, хоч хтось заперечить: це марно,

Та я не послухаю. Я в ритмі своїх відчуттів.

Надія сплітається з вірою глибоко в серці.

І плід їх мене розриває на чисті уламки.

Усе недомовлене в рими із відчаю рветься.

А я у полоні музи – неба коханки.

Сторінка за сторінкою...

Сторінка за сторінкою життя...
Куди спішить і як це зупинити?
Завжди надія лиш на майбуття,
А як же зараз? Як усе вловити,
Запам'ятати усмішку легку,
Весняний день, що пахне розцвітанням,
Ідею возвеличення палку
І щиру віру в чистоту кохання?
Як зберегти у пам'яті думки,
Де спогади, зірвані на осонні
Несуть у теплість голосу й руки,
У запах щастя в маминій долоні?
В яку із книг покласти першоцвіт
Дитячого, наївного кохання,
Аби через багато зим і літ
Теплилось в серці трепетне чекання?
І на якій сторінці розгорнути
Історію про справжні почуття?
Як сенс життя у простоті збагнути,
Не допустити й миті забуття?
Як втримати росу на пізнім листі,
Запах фіалок пронести крізь тінь,
Знайти щербинку в бабинім намисті,
Що не знайти між наших поколінь?
Сторінка за сторінкою життя...
Так хочеться всі миті пам'ятати,
Які назавжди кануть в забуття,
Коли Творець не схоче більш чекати...

Історія життя...

Історія розбитого життя...
Історія загубленого щастя...
Крізь біль і розпач, через почуття
Можливо, все ще оживити вдасться...
Стираючи кордони між життям,
Розбивши всі можливі заборони,
Роздягнені наголо почуття
Не знають каяття, не чують втоми.
Змальовані у розкоші не дні,
Не миті чи хвилини розуміння,
А боротьба за правду у війні
І віра у свої надбані вміння.
Загублені в теоріях слова,
Роздерті на частинки звуки правди.
Хто сіяв біль, - тому тепер жнива,
Хто ткав любов, - тому не буде зради.
Історія надії і жаги...
Тут відчай поріднився з нетерпінням.
Вихід знайшовся у дверях туги,
Але вони лиш породили вміння
Боротися за кожен новий день,
Топтати стежку стертими ногами,
Аби знайти дорогу до пісень
Крізь спеку, крізь морози зі снігами.
Історія до кожного життя...
І в кожного- свої лиш епілоги.
На жаль, нема у вступи вороття -
Є шанс в новій главі знайти дорогу...

В День народження

Ще один рік прожито недарма!
Нема в мені німого шкодування,
Надії не порвалася струна,
Красиві вірші шепотить кохання
І щастя заціловує щомить,
Нові вершини сходження чекають,
Загоюю усе, що ще болить,
Думки десь разом з зорями літають.
Так радісно зустріти новий день,
Усмішку своїм рідним дарувати,
Із друзями, серед старих пісень,
Уже нові, з глибинами співати.
Писати те, що у душі живе,
Не боячись ні осуду, ні злості.
Минуле йде... Попереду - нове!
Те, що з усмішкою приходить в гості!

Миті життя

Мільярди замальованих зірниць...
Де світить день, а де тмяніє місяць.
У запахові лісових суниць
Гуляють зачаровані лисиці,
Грайливий вітер змахує крилом -
Старому клену розтривожив чуба.
Пливе хмаринка вафельним човном,
Шукає зірку - місяця подругу.
Застигла в танці росяна трава,
Ще не міняла вбрання по погоді.
Померле дерево хтось ріже на дрова -
Теплом воскресне людям в непогоду.
Кує зозуля бабусі довгий вік.
В чорницях комарі на мить поснули.
Тут навіть час затримує свій лік,
Щоби красу навколишню відчули.
Мільярди митей - всі, як не одна...
Кому у щасті, а кому - в печалі,
Аби лише не ховалася струна
Життя стрімкого, що несеться в далі.

Відкриє нове - те, що зараз знайти не зумів.

Гроза

Повітря оп'янило чистим звуком.
Гроза пройшла... тремтить далекий гуркіт.
Дерева поскидали пил зітхання.
У кольорі розсипалось кохання.

Все ожило, усе загомоніло...
Краплина неба усмішку відбила.
Шалений кисень розриває серце,
Яке увись за поглядом несеться.

Старезний мох розквіт у барвах щастя,-
Коли іще йому таке удасться?
І птахи лісові проснулись наче,-
На мокрих віттях свої танці скачуть.

Дух лісу усміхається привітно,- 
Мені тут раді, знаю - тут я - рідна!
В потоках ніжності свій відгомін шукаю,
Себе метеликом між ними відчуваю,

Що прагне неймовірне осягнути,
Хоч знає, що завжди йому не бути,
Й від того - кожна мить така прекрасна,
А кожна думка- наче спалах, ясна.

Гроза пройшла... і слово народилось,
Аби у душах променем відбилось,
Щоб хтось відчув себе к краплині щастя...
Можливо, моїм віршем це удасться?