Душа

ПОЧУТТЯ

Забудь

Забудь про все, що було до нас,-
Воно не варте й секунди часу.
Останній промінь на небі згас,
Зробивши з себе зірок окрасу.

Самотній спогад озвавсь і зник,
Бо зрозумів: боротьба тут марна.
В новому світі ти жити звик,
Де всім керує безлика карма.

Зарозумілості чорний дим
Давно проник у людську свідомість.
Я так щаслива, що ти не з ним,
Бо манить гранями невідомість.

Мій дивний Ангел, мій рятівник,
Мене приймаєш з всіма думками.
До мене іншої швидко звик,
Збагнувши істину із роками.

Забудь про все, що було до нас,-
Воно далеке, чуже, не справжнє.
Ми створим власний взірець прикрас,
Щоб запалало небо вечірнє.

Прагну неба

Оп'янілий розум прагне неба.
І душа злітає понад хмар...
Що ж іще для щастя в світі треба
Як не зболеності мстивої алтар?

Залітає вперто поза хмари,
Гордо посміхаючись мені
І кричить: то онде всі ті чари,
Що колись ввижалися у сні!

Ох мій розум, я тебе втрачаю,
Розчиняючись в буденності буття!
І сама по-трохи помічаю,
Що гублю безцінності життя...

Зрад твоїх ніколи не пробачу,
Тож не думай, що вже вільний ти!
Вивчила твою шалену вдачу,
Що шукає все нові світи.

Політай в сп'янілості безмежжі,
Завтра я зловлю тебе назад!
Ти мені аж до кінця належиш,
Поки не згорить наш зорепад!

Мрії

Закриваю очі – мрії танцюють,

Їхнє шаленство я не відчую,

Бо розум гостро просить правди,

І так ніколи, і так назавжди.

Що твориться в серці – не знаю, не знаю.

Та мрії, як зорі, в собі відчуваю.

Вони прагнуть неба, вони прагнуть висі!

А я їх приводжу на сонне узлісся, -

Портрет їх малюю: невинних, прекрасних.

Їх образи чисті, наповнені, ясні.

Мов феї чарівні, тривожать у сні,

Без них я не можу! Потрібні мені

Як вітер, як сонце, як крапля дощу.

Якщо не здійсню їх – себе не прощу,

Бо варті зусиль, вони варті шаленства,

І варті цих слів, і усього письменства,

Бо тільки мої! Я їх палко кохаю!

На здійснення в праці, в молитві благаю,

Вперед поспішаю, бо стимул ясний –

Це здійснення, здійснення, здійснення мрій!

Замалюю небо

Замалюю небо у рожевий!

Хто ж мені подібне заборонить?!

Мій характер впертий і скажений,

По дорозі сни шаленства гонить.

Замалюю зорі в бірюзовий!

Ну а що, цікаво дуже буде!

Небосхил надміру кольоровий

Люди вже ніколи не забудуть.

Я малюю барвами уяву!

Хай у ній лише веселі будуть.

Сірості в житті нам вистачає.

Свята і натхнення прагнуть люди!

Якщо подарую хоч усмішку,

Якщо спогад щастям сколихнеться,

Якщо серце – у шаленстві трішки,

То й мені десь небо усміхнеться,

Бо тоді я знатиму – не дарма,

Все не просто так в моїм житті.

Може, це така чудова карма,

Та вона знайшлась у відчутті.

Сон

Спотикнувся сон, сів на порозі.
Не сиди там, йди до мене в ліжко!
Я давно не виспана, в знемозі
Хочу у тобі побути трішки.

Полетіти з птахами у небо,
Залишитись там аж до світання,
Бо мені зорі торкнутися треба,
Що так манить посмішкою зрання.

Хочу з кораблями в морехвилях
Розтинати світові простори,
Ніжитися у хмаринках білих,
Пити чай з плантацій неозорих...

Хочу уночі весь світ вивчати,
Бути там, де не ходили люди.
На дні моря сонечко стрічати,
Знаєте, яке воно там буде?

От і я не знаю, а хотіла б...
Серед джунглів з тиграми гуляти.
Покричати на вершині білій.
Серед степу коней відшукати.

Хочу все найкраще відчувати,
Те, що неможливо у житті.
А для цього я повинна спати,-
Загубитись у твоїм чутті.

Ну ходи, не поглядай на музу,-
З нею не розтанусь більш ніколи.
Не прийму її більш за обузу.
З нас і так розлучення доволі.

Хай вона уранці намалює
Все своїми дивними словами,
Бо лише вона все так відчує,
І розпише згадками- думками.

Тож давай утрьох тепер дружити!
Будемо писати диво- снами.
Разом ми зуміємо створити
Те що не побачимо життями!