У СВІТІ СПОКУТИ

Молитва

Стерлися всі грані у молитві

І душа до неба простяглась.

У життєвій замкнутій гонитві

Квіткою надія піднялась:

Попросити прощення у Бога

За гріхи, що скоєні в житті.

Нам усім – вперед одна дорога,

Але - у своєму відчутті.

Чи боятись, чи змиритись просто, -

Все одно її не відмінити,

Не втекти, як на безлюдний острів,

І квитки не здати, не купити.

Попросити ласки і смирення,

Віру укріпити сильним духом,

Аби мати в новім дні натхнення,

Щоб творити кожним новим рухом,

Щоб розчарування не спіткало,

Біди оминули стороною,

Щоб до смерті віддано кохала

Не була із рідними чужою,

Щоби щастя бачити в малому,

Цінувати кожну мить життя,

Цінне щось ловити у сумному,

З легкістю іти у майбуття,

Досягнути мрії, стерти грані,

Зрозуміти душу і себе…

Так багато прошу в Бога зрання…

Дякую Йому, що в мене є!

ВІН краще знає

Я впевнена, що Бог все краще знає,

Коли в дорогу невідому відправляє.

І хоча страшно так цим шляхом йти, -

Усе заради справжньої мети,

Де кожен крок - між прірвою і раєм,

Де можеш стріти того, хто вкохає

Тебе у свою мрію назавжди, -

І ти вже з ним, не кажучи «зажди».

Десь Купідон розкидав свої стріли,

Одну з яких ви на шляху зустріли, -

І не вернутись, бо запізно вже, -

Цей янгол свої стріли береже,

Аби дістались особливим людям:

Тим, хто напевно й остаточно любить,

Хто не боїться болю від помилок,

А йде вперед – аж до трусіння жилок

І упова на Бога – вічне диво,

Який зійшов на небо так красиво,

Щоб кожен віру в серці приберіг

І не шукав простих собі доріг.

Я впевнена, що Бог ще більше любить!

Коли ми плачемо – Він бачить і голубить,

Пригріє думкою, надією на щастя.

Якщо повіримо, - то все в житті удасться.

Не похитнімось в вірності своїй,

Щоб не згубитись в думці десь чужій,

Щоб свою душу й серце від злоби вберегти,

За покликом добра завжди іти.

Пияцтво

У п'яному ажурі тане день:
Пропив надію, щастя і спасіння,
Зате мільйон проспівано пісень,
Та в них нема ні віри, ні прозріння.
Пустир думок, де пізнє каяття,
Коли хвороба сили відібрала.
Ти думав, що попереду - життя,
А на узбіччі - смерть давно чекала.
Душа німіє- тільки їй нести
Твої гріхи, зароблені роками.
І думаєш, як можна ще спасти,
Та ми не обираєм між життями.
Яке Бог дав - таке і бережи,
Хай важко тут, - чека винагорода,
Свої думки і вчинки стережи,
Щоб на Суді не посоромить Бога!
Та ти не каявсь, тільки глузував
Із тих, хто стежку протоптав до Храму,
Усе нового дня щораз чекав,
Щоби піти у п'яності нірвану,
Де роздуми про всесвіт і любов,
Яка давно не гріє і клітинку,
Але так терпко закипає кров,
Як нова доза капне у чарчинку.
Для чого жив, і сам ще не збагнув,
Та пізно вже для докорів сумління.
Всю жалюгідність лиш тоді відчув,
Коли з життя лишилось тільки тління.
У п'яному ажурі тане мить,
Де духи зла тобі малюють казку,
Де вже душа і серце не болить,
Та ти не знаєш їх "безмежну ласку".
Продав своє, святе за копійки,
Не возвеличив, а втоптав у бруді.
Адже ти сам заплатиш за гріхи,
Які здобув у п'яності облуді.
Покайся хоч в останню мить, хоч раз,
Бо Бог прощає навіть безнадійних,
Аби твій погляд задарма не згас,
І на миттєвість сплівся із промінням.

Заздрість

Тягуча чорнота, немов смола,-
Всю душу отравила до останку.
Це заздрість весь твій спокій відняла,
Й тепер не тішить сонце тепле зранку.
Навколо краще всі давно живуть:
У них машини, дачі і будинки,
А в тебе у крові - отруйна ртуть,
В якій все щастя - грішності учинки.
Ти віри й легкості у душу не пустив, 
Не оцінив того, що Богом дано.
Й від того лиш щодня все більш грішив,
Свою жагу заводячи в оману.
І роз'їдала заздрість та нутро,
Бо так недобре, коли в когось краще,
Але ж куди тебе це завело?!
Щодалі, то боротись важче, й важче.
Огортує цей гріх аж до душі,
І серце черствіє, і гниль його з'їдає,
Та муки совісті тобі вже не страшні,
Про людяність по-троху забуваєш.
І солодість від ближнього біди
Тобі нутро все обливає медом.
Не хочеш більше в собі віднайти
У щасті всіх як заповідь,- потребу.
Лише коли навколо тлінь добра,
Коли не ладиться у тих, хто зовсім поряд,-
Ти почуваєш у собі нове життя,
Яке дає упевнену опору,
Але коли спаде з очей вуаль
Цього гріха, що заздрістю назвався,
Ти зрозумієш, що уже, нажаль,
Змінити власних дій і слів не вдасться.
Побачиш, що за тратою часу
На вирощення її немічних дітей, - 
Надбав собі зневіру, а красу
Зростили вже не для твоїх очей.
У кожнім русі всього, що навкруг,-
Божа любов, довіра і прощення,
Але ж якби не забруднив свій дух,
То бачив би у всьому одкровення,
Радів би пташці, вітру і зіркам
І щастя бачив навіть у малому,
А мрію не шептав би тільки снам
І благодать знайшов би через втому,
Від заздрості ламаються життя,
І війни гріх цей вправно розгортає,
Шкода, що таке пізнє каяття
Тебе лише вкінці шляху чекає.