ЖИТТЯ ЯК ГРА

Давай програємо!

Давай пограємо у сни і сподівання,

Де неможливе – звична нам реальність,

Де головне – розділене кохання,

Де чарівне – буденна небанальність.

Давай пограємо у рими розуміння,

Де кожне слово – шанс на диво-казку,

Де є можливості і зваблені  уміння,

Де не потрібно «прошу» і «будь-ласка».

Давай пограємо у гру, що зветься «Мрія»,

Де бажане до болю є можливим,

Де не вмирає ні на мить надія,

Де збудження передчуття – не дивне.

Давай пограємо… немов маленькі діти.

Забудемо, що ми дорослі стали.

Забудемо, як можна не хотіти

Того, чого найбільше ми бажали!

Реальність й віртуальність

Жива реальність спантеличено всміхнулась:
Невже не бачать люди ту красу,
Що на воді веселкою проснулась,
Що манить сонцем заспану росу?!

Невже не чують шелест нив зелених,
І птахів щастя в пісні солов'я,
І захват неба від вітрів шалених,
Як переповнені загравами края?

Невже не помічають плинність часу,
Усмішкою застиглу на вікні,
Природності захмарену окрасу
Яка бринить у вічності струні?

Ні... все ж не бачать - манить віртуальність,
В якій життя задиблене до краю,
В якій панує над всього примарність,
Що не болить, але й не відчуває,

Породжуючи світ в п'ять-D уяві,
Досліджуючи нові децибели,
Щоб люди не жили, а виживали,
Живу реальність, мов на диску, стерли.

Напевно, й душі з часом форматують,-
Перед Всевишнім - гідне оправдання.
Та чи любов у світі тім відчують???
Напевно, марні будуть сподівання...

Делірій

Я загубилась... У собі... У світі...

Я розчинилась в спогадах і снах.

Я опинялась часто у жахіттях,

Й не розуміла,- на яву? в думках?

Я залишила лік понурих буднів,

Де кожна мить - очікування зла,

Де недовіра і довіра людям

Злились у біль під назвою "Була".

В тернах думок я залишила сутність

І не хотіла бачити Життя.

Кому я треба?.. Хто ще зможе, змусить

Мене вернутись з прірви небуття?

Та сині очі, яскравіші неба,

Холодний погляд, що бажав тепла,

Мов промовляв - "Мене зігріти треба!"

І я... до нього руки простягла.

Крізь морок я шукала сині очі,

Бо знала: він - моє серцебиття.

Тепер відчула, що я точно хочу

Його вуста, що вернуть до життя)

Твоя гра

Ти розпочав незрозумілу гру.

Навіщо я тобі у ролі жертви?

Я – та, що перешкоди всі зітре

І дійде до фіналу точно й вперто!

Шість кроків подолати до мети,

Що сповнені жаги, відрази, люті.

Та я все зможу, маю це пройти,

Щоб далі жити вільно, а не скуто.

Ти вирішив, що долею вершиш,

Але у неї також свої плани…

І вже тебе повчають, а не вчиш,

Шукаючи у серці давні шрами.

Для когось – гра, та це – моє життя,

Тому відкинемо у сторону всі жарти.

Не помились, бо пізнє каяття

По-іншому роздасть у грі цій карти.

Іграшка

Встань. Лягай. Іди. Перевдягайся.
Скільки ще команд даси мені?
Іграшкою все ти не награєшся,
Обхобивши ниточки міцні!

Як умілий ляльковод, все смикаєш,-
Хочеш, щоб слухняною була.
А душа, як навіжена, скрикує,
Що вона ще зовсім не жила,

А тепер її, украй зацьковану,
Залишаю гордою в кутку,
Бо змарнілу і сто раз катовану,
Хто ж її захоче отаку?

Думаєш, без почуттів я справлюся?
Іграшка потрібна лиш пуста?
Ти подумай... Я уже не кваплюся -
Клітка заманила золота.

Та чи справді мною тільки граєшся?
Оглянись - не так усе, не так!
В серця стукіт скоро закохаєшся,
Бо немає бажаних ознак.

Іграшка лиш зовні ще покірною
Робиться в твоїх палких руках,
Та насправді - зовсім неймовірною
Бачить вже давно себе у снах.

Якщо ти хотів лише обгорткою
Милуватись, доки вийде час,
То ця зустріч надто вже короткою
Буде лиш для тебе, - не для нас.

А якщо хотів купити й серце,
То його ніколи не продам.
Не для клітки, ні! У ній - не б'ється.
Лиш одному я його віддам. 

Тому, хто назве мене "кохана",
Тому, кому треба і душа,
Хай така змарніла і зав'яла, 
Але просто так, і без гроша!