У ВСЕСВІТІ ДУМОК

Якби я могла стати...

Якби я могла стати квіткою, 
То не була б холеною трояндою,
І не була б маленькою нагідкою,
Чи лілією, у красі своєї п'яною...
Я не була б садовою рослиною,
Бо не така душа в мені захована.
Я тішуся вітрами й полониною,
Купаюся у хмар німого променя.
Блакить небес хай палить мене зорями.
Я їм всміхатимусь щодня по- щирому.
У космосі проєкцій неозорому
Махатиму пелюсточками- крилами.
Я стала би волошкою казковою,
Що в душу впала спогадом прекрасного,
Дитинства мого снами неозорими
І серця стуку мирного, дорослого...

У дитинстві

Як душа і сонце посплітались в танці,-

Тріпотіли крила мрій і сподівань.

Малювали зорі небо в вишиванці

І пророкували сотні одягань.

Квіти неборослі сонно піднімали

В спогадах озерця заспаних зіниць,

Де суницю мрії і бажань зривали,

Додавали щедро міражі чорниць.

У дитинстві крилах я летіла в небо,

Де можливе інше, зоряне життя,

Де зобов’язання вчинків – не  потреба,

Й чути неймовірне літ серцебиття.

Доля

Доля - крадійка мрії,

Або дарунок щастя.

Більше ніхто не вміє,

І нікому не вдасться

Так дарувати сонце,

Або забрати спомин...

Доля - то є віконце,

Чи невловимий гомін

Того, про що ти мріяв,

Що заслужив віками,

А чи уперто вірив,

Колючими йшовши стежками.

Доля - винагорода,

Або прокляття люте

Одного, чи всього роду,

Вільна, в кайданки закута,

Чужинка, або дикунка,

Чи тиха, чи неспокійна,

А інколи і чаклунка,

Але вона неодмінно

Завжди і усюди знайде

Усіх, хто її по праву.

А ви лиш її гадайте

Мінливу, цнотливу пару...

Між добром і злом

Нема межі між добрим і поганим,

Бо лінія – лише у нас самих,

Це ми собою так їх розділяєм,

Прирівнюючи до чуттів своїх.

Для кожного межа – не ті поняття,

Одних для всіх – їх попросту нема,

Одному – щастя, іншому – прокляття:

Така одвічна світова дилема.

Воно так є: добро і зло разом,

Їх не розділиш, але й не з’єднаєш,

Вони сплелися сплутаним клубком

Та так, що часом і не розрізняєш…

Не тіш себе, що зла в тобі нема,

Бо навіть зло вчиняє необачно, -

Бува, добро стає в пориві зла.

Не треба їх ділити, будьмо вдячні,

За те, що у пригоді нам стають,

Бо разом з ними в нас є справедливість.

Без неї і вони не проживуть,

Не знаючи усю свою важливість.

Хай мудрість їх тримає нарівні,

А щастя обирає, де їм жити,

Хай інколи вони будуть смішні,

А ми вчимось з ними двома дружити.

Над безоднею

Затамувала подих над безоднею…

Не зможу вже ступити крок назад.

Свою стежину враз безповоротною

Побачила крізь сяйва зорепад.

Шукала шлях між чорними софітами,

Але чи вартий він тої мети?

Гілками укриваючись тендітними,

Німе провалля маю я знайти.

І серце пропускає знов удари.

Душа мовчить – цікавість над усе.

Сама не знаю… може, це лиш чари,

Та промінь віри вглиб мене несе.

І я вже падаю… туди, де невідомість,

Спасіння не шукаючи й на мить.

Забувши запалити всю свідомість,

Щоб не кричала, що і їй болить.

Загасла свічка в полум’ї безодні…

Я не померла… Я іще жива!

Не знаємо, які шляхи Господні,

Даремно не шукаючи дива.

Бо там, де ти чекаєш на кінець

Тебе, можливо, вже знайшов початок.

Не поспішай вдягнути той вінець,

Що показав би весь життя достаток.

Не оглянулась… Нащо? Не дарма

Минуле забувається з роками.

Мене не переслідує мана,

Про закономірності між вчинками.

Я вірю, що в новому дні – життя,

Де можна бути іншим, не вчорашнім.

Лише тоді не піде в небуття

Й залишиться довіра із Всевишнім.

Затамувала подих над безоднею,

Чекаючи на крок у небуття.

Себе відчула у цю мить природною –

Ввібрала в душу вже нове життя!

Пише той…

Пише той, хто не боїться мріяти,

Не боїться висміяним бути,

У свої можливості повірити,

Свою душу у рядках відчути.

Пише той, хто прагне вище неба,

Не боїться в зорі заглянути,

Для кого зображення не треба –

Все лиш серцем прагне осягнути.

Пише той, хто може розказати

Й не боятися людського гніву,

Всім подіям співпереживати,

Хто словами малювати вміє.

Пише той, хто бачить невловиме,

Хоче не лише спостерігати,