ПРО РІДНЕ

Мій край

Запахом смоли наповнить душу...
Мій найкращий, мій лише один!
В ріднім слові я схилитись мушу,
Як старий козак колись на тин.

Скільки років ти мене плекаєш?!
Скільки віри в серці бережеш?
Я тебе блактиністю кохаю,
Спілих колосків полів без меж!

Переспівом птахів голосистих,
Вітром у верхів'ях мандрівних,
І веселки запахом барвистим,
Росяних світанків осяйних.

Розмаїттям трав, шаленством волі,
Відданістю співу солов'я,
Вибором і терпким смаком долі,
Що моя, одна лише моя!

Кров розносить щастя по судинах,
Бо люблю тебе! Ти - чарівний!
У скількох роках, століттях, днинах
Ти здобув вінець свій золотий?

Краю мій, звитяг прадавніх свідку!
Первістків суспільства рідний дім!
Бережеш сердець коханих згадку,
Бо твоя краса - і у малім.

Міцністю дубів колотить серце.
Я пишаюсь тим, що тут живу-
В ріднім краї, що Поліссям зветься.
До безмежності тебе люблю!

Своє

Присвячується всім землякам на чужині. 

Пахнуть ще тобою рідні стіни,
Крапля серця вирвана з грудей.
Доля дарувала розуміння,
Але щастя - за тридев'ять земель.

Ти далеко від своєї неньки,
Рідні - в соцмережах і у снах.
В рідній стороні не був давненько,
Якби ж крила, шлях - хоч по зірках!

Й пахне тобі сонце житнім полем,
Небо й зорі - квіти у вінку,
Ти не обирав такую долю,
Тільки щастя - мріяність стрімку.

Залишив надовго рідні весни
Дощ, гроза- не так тепер п'янять,
Бо додому, там, де перевесла
Спогади все ночами манять.

Вишиванки, наче символ роду, 
Пісня, що не стреться у віках,
Рідне слово - генокод народу,
Дітям прививаєш із садка.

Й ще раніше - в рідній колисковій,
Де і сам згадаєш отчий дім.
І у снах присниться ліс сосновий,
Великодній стіл, церковний дзвін.

І традиції - у спадок дітям,
Щоб не забували, кими є.
Хай десятки років, хай століття,
Українці бережуть своє!

Скільки ще?

Якою ціною ми будем боротися далі?

Скільки ще синів має загинути?

Для скількох дадуть псевдомедалі?

А скільком земля стане могилою?

Скільки ще страждати Україні,

Щоб на повні груди їй вдихнути?

Скільки ще рідіти всій родині,

Щоби волю шкірою відчути?

Вільні птахи на родину линуть –

Тільки тут їм добре і привітно,

Але скільки на шляху загине

Посеред сімей їх перелітних?

Не бояться! Є заради чого!

Думають так само наші діти –

Козаки від замаху чужого

Свої сім’ї хочуть захистити.

Кров’ю умивається країна,

І не рік, не два. А сотні їх!

По частинках, знову із руїни,

Бо не бути у руках чужих!

Вільні люди силу духу мають!

Боротьба – назавжди у крові!

Українці свято захищають

Рідні серцю та улюблені краї!

Скільки ще ридати матерям?

І скільком ще сиротами стати?

Вільні люди жертвують життям,

Щоби іншим вільно політати!

Настане та мить…

Яким товстим муром країну свою городити?

І скільки життів треба класти на смерті вівтар?

Невже мало віддано, ніжно і палко любити?

Розвіяти треба ту сірість і здибленість хмар!

Настане той день, коли зникнуть і війни, і чвари,

Настане та мить, коли серце заб’ється сповна!

Навіки загинуть і злоби усі, і почвари,

Між небом й землею співоча потягне струна.

В гаю солов’ї будуть трепетно знов щебетати,

Калина всміхнеться любов’ю наповненим гроном,

І молодість зможе відкрито і вільно кохати,

Традицій прекрасних повитая давнім каноном.

І жито, й пшениця у полі, не скропленім кров’ю,

Тяжким колоском душу знову і знову відродять,

Лише б тільки волю, наділену скромно любов’ю,

Потуги країни в війні цій безглуздій народять!

Настане та мить, коли вільний по духу народ

Не буде страждати від заздрості підлих сусідів,

Пройде чорна хмара й припиниться хвиля негод,

І небо заповнять симфонії пташих акордів.

Земля не здригнеться від вибухів й нових смертей,

І мати не зронить болючу сльозину за сином,

Лиш спів цвіркуна буде чути у тиші ночей.

Настане та мить, коли вільною стане країна!

Ігри смерті

Підла смерть захотіла в гру
Із людськими життями пограти.
А для цього нічну пору
Їй потрібно зачарувати.

Поселила у ній пітьму
І приправила здобно страхом,
Бо живеться так добре йому
Там, де все зупиняється крахом.

У тривозі заб'ються думки,
Відчуваючи в чомусь підступ.
Розчаровані серця стрибки,-
Чи можливий від смерті відкуп?

Не для того приходить карга,
Щоб жаліти свої врожаї.
І у вічність лягає дорога,
Людських душ, що постійно вмирають.

Безкінечна у смерті гра,
Безкінечна сердець дорога,
Не поставили їй вівтаря,
Просять й просять відстрочки у Бога.

Тільки той уникає страждань,
Хто ніколи життя не бачив,
Хто не чув у душі коливань,
Промінь серця ніяк не позначив.

Грає далі у ігри смерть:
Обирай, у яку зіграти.
Все життя - то лише круговерть.
Хто родився, тому й помирати!