Душа

ВРАЖЕННЯ

Не те, що бачиш

Вам не дізнатись ніколи, що насправді в мені заховано.
Я буваю і надто розкутою, а буваю просто скована.
У мені не знайдеш постійності. Те, що сталося - не повториться.
Я сама себе ще не вивчила. Моє серце - не те, що скориться.
Прагну вічне знайти в миттєвостях, археологом стати між душами.
Віднайти особливе, непізнане і потоками фраз незворушене.
В слові криється справжня істина. Інше все - лише тління попелу.
Війни з війнами зустрічаються лиш від фрази, що вилетить зопалу.
Смерть, життя у слові єдиному, що приводить у дію сказане.
В ньому зцілення і приречення, замальоване дбало фразами.

Плекай красу...

За усмішкою заховаю біль.
Кому він треба? Кожен хоче щастя.
Минулі спогади переточила міль -
Згадати вже не хочеться й не вдасться.
Душевні рани вкриті забуттям.
Нові можливості в новому поколінні.
І кожен день - немов нове життя.
Шкода, що й це опиниться у тлінні.
За сміхом заховаю гіркоту -
Розчарування ще не лікувало.
Зітру з лиця німотну пустоту -
Їй не встромити в душу мою жало.
За щирістю сховається весь жаль -
Не варто спокитатись об каміння,
А йти вперед - у невідому даль,
Надіячись на правду й розуміння.
За гордістю сховаю теплоту-
Хай не ламають черствістю учинків.
Багатства лихоманку золоту
Ніхто вже не примусить до спочинку.
Сховаю за терпимістю печаль -
Очікування хоче оправдатись,
Та не завжди це з користю, нажаль,
Бо не завжди є праведно чекати.
За думкою сховаю справжню суть -
Кому потрібні інші розуміння?!
У тих словах, що сенсу не несуть
Навчають нас у сьогоденні вміння
Приховувати істину просту,
Що бережеться в душах несвідомо:
Плекай найперше внутрішню красу,
А інше все- і так усім відомо.

Прожита мить

Прожита мить кінчилась назавжди,-
Лише краплина в спогадах буденних,
Але так мріється із часу утекти
І спопелитись в почуттях шалених.
Прожити так, щоб зберегти любов,
Щоб ніжність і надія не старіли,
Щоб в серці - до знемоги завжди кров,
Щоб від натхнення- у напрузі жили.
Новий схід сонця і можливість дня,
В якому крок до мрії- необхідність.
Лише за покликом, хоча і навмання,
Та шлях - вперед. Позаду - чорна тлінність.
Не оглянусь, торуючи життя,
Адже минуле тільки досвід має,
А я іду вперед- до майбуття,
Де власна нагорода вже чекає.
Прожити так, аби лишився слід,
Щоб рідні не забули, що ми варті
Їх спомину і через сотню літ.
Свою молитву ставляю на варту,
Аби відчути, вміти, зберегти,
Аби любов із вірою єдналась,
Щоб стежку власну серед всіх знайти,
Щоб назавжди так віддано кохала!

АН-26

Двадцять шість журавлів відлетіли назавжди у небо.
Лиш розправили крила, щоб впевнено стати на старт.
Більше, ніж для землі, синій висі вони були треба.
Це - їх доля чи злий несвідомості жарт?
Чим батьки завинили, щоб рідних дітей в домовині
Проводжати назавжди у синю бездушну блакить?
На чиїй буде совісті чи у чиїй тут провині
Назавжди зупинилась у вічності полум'я мить?
Тиха свічок печаль розриває на клаптики груди...
Вся країна ридає, схилившись від болю навпіл.
Юним птахам в блакиті крізь сльози всміхаються люди:
Хочуть вірити в кращий, у божої волі наділ.
Їм у вільній блакиті віднині літати вітрами.
Юним сміхом ніколи уже не зігріють батьків.
Кров від крові навічно межа поділила смертями.
Двадцять шість молодих у небі ширя журавлів...

Осінь

Замружилось сонце у посмішці чорного чаю.
Морозиво хмар розтає на холоднім вітру.
Останній листочок шепоче для гілки: "кохаю!"
Троянда із небом прощається: "знову помру..."
Курличуть журавлики, ключ свій малюючи в сині,
Потреба прощатись з повітрям у всьому навкруг.
Усе, що лишається - перед зимою в провині,
Бо смерть для народження - вічний і замкнутий круг.
Далекі простори малюються снами ведмедям,
Зухвало розкрив капелюха на день боровик.
Кружляє в просторі і часі блакитна планета.
І місяць до рухів її, як до подихів, звик.
За осінню і за зимою настане цвітіння.
Усе оживе чи проснеться для нових життів.
Комусь після щедрих морозів нарешті прозріння

Ілюзія реальності

Ілюзія реальності банальна.

Життя закінчиться як спалах сну.

Секунда: ефемерна чи реальна?

Упевненість порушує міцну.

Шалена мить розпилює вже попіл

Ще не народженого до життя часу.

І наче марно: неможливий опір,

Але торкнути хочеться красу!

Відбутися у миті, хай недовго!

Усе коротке з вічністю на мить,

Та в спалаху знайти свою дорогу!