ПРО АНГЕЛІВ І ДЕМОНІВ

Бездушний

Я породження зла,

А ти -втілення жертви.

Де розмилась межа,

Я не знав, бо я - мертвий.

У житті я був бог,

Почувався безкарним.

Одна доля на двох-

Це ж так смішно і марно.

Я був проклятий син,

Але цим так пишався!

Я завжди був один,

І Бездушним лишався.

Я затяг тебе в гру,

Але вперше- я схибив,

І тепер я помру...

Чи у мене є вибір?!!

У Бездушного сина

Раптом серце з'явилось ...

Ця тонка павутина

В мертву душу упилась...

І тепер сам не свій

Я шукаю, в чім чари...

Я гублюсь знову в ній

В своїй істинній парі....

До звіра в обійми 

Тікала від звіра, щоб впасти йому у обійми.
Шукала надії у ньому, його ж проклинаючи.
Усе пам'ятала, щоб врешті забути надійно.
Хотіла позбутися, в серці таємно чекаючи.

Сплелися ненависть з коханням в одному пориві.
Сама себе зрадила, клятву надійно зберігши.
Мої почуття все життя ненадійно-мінливі.
Я думала: жертва твоя, але сталося інше.

Мене ти беріг, хоч себе берегла я від тебе,
Але безкінечно ці ігри не можуть тривати.
До спазмів у тілі настала жертовна потреба
Не просто ненавидіти, але й невпинно кохати...

Душа розвивалась від двох протилежних частин,
Що разом створили близького - чужого тебе,
Єдиного звіра із двох нелюдських половин,
Який в одну мить показав: я не знала себе.

Лиш поряд з тобою відкрила всю душу і біль,
Себе очолила як паросток пізній трави,
Що ладен крізь смерть до народження, понад зусиль.
Я - в твоїх долонях: рости мене або зірви...

Хижак

Голодний звір, що мав рубіни-очі,

Він небезпечним був – це так відчутно,

Та я його шукала серед ночі,

Бо просто знала, що йому самотньо.

Можливо, не вгадала – і він – інший,

Накинеться і роздере до смерті,

Але мені уже не буде гірше,

Бо дихала лиш ним надривно, вперто.

Й тепер, неначе риба, задихалась,

Повітря не надходило в легені,

Очі-рубіни я щораз шукала,

Хотіла поринати в них щоденно,

Хотіла розгадати таємниці,

Що він ховав під маскою холодності.

Мені вже стало зовсім без різниці,

Що у його словах багато злості.

Я, мов згоріла, наче й не було,

І я померла вже тієї миті,

Як зрозуміла, - серце не змогло

Щоби відчути і не полюбити.

Тепер я жертва в лапах хижака,

Торкаюсь шкіри, наче оксамиту,

А його сильна й впевнена рука

Вирішує – убити чи любити.

Бездушний звір під маскою людини,

Чи є у нього серце, невідомо,

Або спасу, або сама загину…

Вирішувати лиш йому одному…

Черствий

Я став ніким, і це мені подобалось.

Достойний син, що проклятий був батьком.

Я жив собою, сексом і дорогою,

Душею – всюди, фактом – лиш безхатьком.

Я Черствим став, надівши маску дурня,

Бо так простіше вижити і жити,

Поки ураз рудоволоса фурія

Не захотіла по добру «дружити».

Вона мене уплутала в цю гру,

Де я не можу аж ніяк програти.

На вибухівці запалив іскру…

Якщо на смерть, то разом вибухати!

Чорнокнижник

Я вигадав план як зняти прокляття.

За що ти так, батьку, із нами?!

Адже я прожив не одне вже століття

З такими важкими думками.

Я довго шукав власний шлях до спасіння.

За це Чорнокнижником звуся.

Зробив неможливе, оживляючи тління,

І долі своїй не корюся.

Знайшов свою жертву, уклавши угоду,

Але я не відав, що буде.

Замовив кохання собі на догоду,

Вважав, що слабкими є люди.

Та чисте проміння крізь морок пробралось,

Душа, що була, наче небо,

Мене підкорила, всю волю забрала...

Тепер вже не знаю, що треба.

Усе, що було, стало марним і диким.

І мертва душа заридала.

Ця жінка, мабуть, володіла великим.,

Бо серце у жертву поклала...

Вітряний

Інколи доля краще розсудить,

Адже, найперше, ми все ж таки люди.

Для когось сім'я, а для мене - прокляття,

Де можеш забути про всі почуття!

Усе найдорожче - свобода і воля,

Їх я не віддав би нізащо й ніколи.

Та раптом у сина, що Вітряним зветься

Дружина чарівна крізь роки насниться.

Чи стихне той вітер тепер в голові,

Чи воля й надалі дорожча мені?!

Та проклятий син ще не знає завдання -

Бо треба не воля, бо треба - кохання...

Лютий

Злий, порочний, надто впертий,

Лютий звір, що без контролю -

Так, це я, що прагнув смерті,

І крізь неї мати волю.

Син Проклятий, але гордий,

Знав, що сам собі господар.

Я завжди до всіх байдужий,

Бо найкраще - то свобода!

Я - шукач і моя слава -

Виконані надзавдання.

Та отця рука лукава

Завела мене в блукання.

Я шукав лише людину,

А знайшов - своє майбутнє.

Я тепер спасусь чи згину,

Бо - чи з нею, чи самотній.

Але скільки в ній загадок!!!

Став до неї я прикутий.

Її душу розгадати

Хоче Син, що зветься Лютий.

Відданий

Я думав, що сила -це вибір,

Та проклятий був за упертість.

Я мав би сказати: спасибі,

Та я загубив власне серце.

Життя пробігали, як іскри,

Я час загубив, розчинився.

За спиною завжди лиш вири,