НАОДИНЦІ З СОБОЮ

Х

Ілюзія себе

Ти знайшов мене у болоті людського життя,
Щоб душу оживити подихом чистої правди.
Я змінила себе! Я пройшла через біль каяття,
Щоб себе зрозуміти й нарешті вільною стати.

Ти учив жити знову. Я цінності нові знайшла,
Щоб тепер розуміти тільки щирі і справжні стосунки.
Через попіл минулого, що сама запалила, пройшла,
Щоб майбутнє відкрило свої неймовірні малюнки,

Щоб усе ожило і барви скропили цей світ,
Щоб в тепер подивитись із чистим сумлінням за душу.
Я в цю мить, наче птаха! Я знов вирушаю в політ, -
Своїх крил не ламаю, їх більш відкидати не мушу.

Ти відкрив ту можливість, коли зрозуміла: є "Ми",
Постирав мої сумніви власним упевненим кроком.
Я себе не боюсь, і іти не страшусь між людьми,
Бо любов зігріваємо вдвох з кожним днем, кожним роком.

Загубити себе - найпростіше, що можна в житті.
Так непросто боротись, - для цього потрібні всі сили.
Цінувати навчаюсь, не шукати пустих відчуттів,
Що туманять весь розум і душу ведуть у могилу.

Так спинятися важко, коли в очі б'ють сотні вогнів,
Коли хтось тобі тисячу раз скаже завчену мантру.
Не дивись і не слухай, собі лиш довірся в житті!
Тільки сам своїй суті постав наполегливо варту,

Щоб тебе не зламали, не збили зі свого шляху,
Щоб тобі не вбивали у голову стереотипи!
Щоб із гілки зеленої не малювали суху,
А долівка у домі душі не виводила скрипи.

Мамине...

Мамин голос - пісня із колиски,
Що дитинство береже твоє.
Мамині очі - озерця іскристі,
Чиста надія, яка в світі є.
Мамині руки - колиска любові,
Завжди приголублять, турботи зітруть.
Мамине серце - захист від болю,
Воно знає щирість, не знає про лють.
Мамина пісня - чарівність дитинства,
Любов із надією в'ються в вінку.
Мамина казка - зоря промениста,
Дарує свободу легку і п'янку.
Мама у серці - єдина назавжди.
Одна на планеті, одна на життя!
Кожній дитині треба пізнати
Її ніжну ласку, як серцебиття!!!

Час для...

Час спливає… чуєш його кроки?

Він іде у вічність назавжди.

Ти прожив життя? Століття? Роки?

Хочеш прокричати: «Не іди!»

Хочеш попросити ще можливість?!

Не було її, нема й не буде!

Та якщо вже є в тобі сміливість,

То минуле стреш або забудеш

І не оглянешся, скажеш: «Досить!»

Інший шлях, можливості, бажання…

І нехай вже на порозі осінь,

Хай зима сповільнює старання,

Але крапля краще, ніж нічого.

Не спиняйся! Лиш вперед, як час!

Хай можливість подиху одного,

Та яка солодка є для нас!

Побороти страхи і сумління,

Стерти упередження й закони,

У собі розвинути уміння,

У собі збороти перепони,

Щоб відчути щастя тільки в миті,

Зрозуміти силу свого духу,

Вільним серцем подиху радіти,

Вдячним бути часові і руху

За можливість жити, цінувати,

За бажання, мрії, одкровення,

За надії, силу відчувати

У собі щораз нові натхнення!

Час для того, щоб життя любити!

Щоб до мрій – на швидкісній ракеті!

Час для того, щоб учитись жити

Саме тут, на чарівній планеті!

Жіноча доля

Жіноча доля сповнена надії.
Жіноча доля сповнена добра.
Вона голубить в серці ніжно мрії,
Допоки не прийде на все пора.

Жіноча доля - вірності голубка,
Що свято береже своє гніздо,
Тендітна і вразлива незабудка,
І мужня львиця, - розуміє "від і до".

І грішна, і свята - це просто жінка,
Незримий порух, спалах забуття.
Лиш поруч з чоловіком невидимка,
Але до болю необхідна для життя.

Жіноча доля... Важіль розуміння
І ніжності, і стриманості штрих.
У серце заглянути чуйне вміння.
Жіноча доля... шкода, не для всіх...

Розтоптана мрія

Слова забулись, загубились, стерлись.

Навіщо вони вам у цій пітьмі?

Ти потопаєш і неначе мертва

Оголюєш всі нерви надсумні.

Життя – це не лише суцвіття щастя,

Це – сум і біль, і пізнє каяття.

Одна лиш мить – і в попелі ненастя

Проціджуєш крізь волю сум’яття.

Залишила позаду щиру правду,

Забула про надію. Спогад згас.

Мов механізм, що тільки вийшов з ладу

Ще думає, що буде «про запас».

А все не так – і людство відвернулось,

І ти повзеш, не в змозі підвестись.

Твоє багаття вже давно забулось.

Хоч ти й горіла, - то було «колись».

Себе все віддавала без останку,

Бо вірила у вищість, в першість слів.

Але в усіх є власні забаганки.

І щастя загубилося між снів.

Нікому не потрібна, незбагненна,

А скільки сил поклала на алтар

Заради свята… Стріла лиш буденність.

Хоча душа – і досі серед хмар.

Потоптана, побита, але щира

Ідеш, повзеш із поглядом в блакить.

В собі нові галактики таїла,

Але вже вмерло все… В душі щемить,

Що не потрібні людству ідеали,

Їм мало мрій, їм дійсність – тільки мить.