МИТТЄВОСТІ ЖИТТЯ

Життя

Що таять миттєвості буття?
Те, що називаємо життям?
Чи химерність дивних сновидінь?
Чи можливість надважливих змін?

Що у собі всесвіт помістив?
Скільки націй? Скільки ще світів?
Думаєм даремно, що одні.
Нас багато! То чому ж сумні?

Страх ховаєм в закутки учинків.
Знову винаходимо новинки,
Щоб себе звеличити в малім.
Чи важливо це в житті земнім?

Що чекає після сотні літ?
Розуміння кане у політ.
Мудрість знову зникне в небуття.
То яке воно, земне життя?

Що чекаєм? Що цінуєм в ньому?
Скільки раз наб'ємо ще оскому?
Так і не знайдемо розуміння,
Але хоч надабаємо уміння,

Щоб в майбутнє слати послання,
Що життя - лиш кроки навмання,
Що важливим тільки вибір є:
Й обереш ти все ж життя своє!

Ми

Хто ми, звідки, нащо тут живемо,- 
В зболеній, затоптаній землі?
І коли ж нарешті вже збагнемо,
Що бредем навпомацки в імлі.

Все шукаєм сенси й розуміння,
А від того тільки більше бід,
Бо не дано нам того уміння - 
Розгадати, в чому ж Божий слід!

Де ж Творцевий величезний задум?
В чому ж наша місія, - людей?
І чому гріхи створились гадом,
Для якого ми - новий трофей?

Ми приходим у цей світ для чогось,
Або просто це всього лиш гра?
Не вгадати задуму чужого,
І того байдужість пробира!

Раз не пояснили, нащо жити, - 
То живемо, наче й не дарма.
Але нащо ж присмерті тужити,
Коли це - усе одно мана!

Але вперто хочемо збагнути:
В чому ж сенс й мета всього буття?!
Може, вдасться хоч комусь відчути
Вітер зрозумілого життя...

Серце у грудях

Серце у грудях, немов навіжене...
Куди я тікаю? Не знаю... Шалена.
Хочу не бачити, хочу подалі, 
Хоч знаю, що спроби ці марні, невдалі.

Я всюди шукала зоряні квіти,
Хотіла з тобою у небо злетіти.
Безмежно бажала повірити в казку,
До сонця злетіти, немов дика пташка.

І крила тих марень уже розкривались,
І подумки вітру швидкого торкались,
Шукала у серці твоєму опору,
А ти... Обламав їх... Лиш пір'я довкола.

Тумани рожеві проникли у груди,
Навіяли казку, що добре все буде
І серце моє тобі в руки віддАли,
Щоб я не боролась... Бо ж знали,що далі...

Тобі довіряля, як власному серцю.
І вже зрозуміла - для тебе лиш б'ється.
Себе заманила у хибні бажання,
Та тільки у них було вічне кохання.

А казка скінчилась, іще не почавшись,
Мене залишив би, напевно, награвшись.
Прокляття твоє все майбутнє забрало.
Неначе воно лиш на мене чекало.

Тікаю від тебе далеко- далеко,
Хоч знаю, - зробити це зовсім нелегко,
Не вирву всі спогади - буду страждати,
Але вже не зможу тебе не кохати.

Ти знову приходиш до мене щоночі,
Дивлюсь у твої заворожено очі-
Шукаю у них для нас двох розуміння,
Шукаю надії, шукаю спасіння.

Давно, сотні літ наша доля писалась,
Коли я для тебе ще в снах не являлась,
Але я тікаю... Не знаю, для чого,
Напевно, щоб серця торкнутися твого.

Та й ти розумієш, що все це - непросто,
Для наших сердець хтось створив спільний острів,
Тепер більш нічого від нас не залежить...
Моє бідне серце для тебе належить.

Забажала тебе

Забажала тебе в своє серце,

Не змогла відпустити, нізащо!

Хай воно до минулого рветься,

Але там – тільки біль. Тут найкраще!

Я й сама розуміла, що з цього

Нам не вийде старе зруйнувати,

Але погляду твого німого

Не хотіла від себе приймати.

Потонула в тобі, як у морі -

Не було ані руху спротиву.

Я з тобою знайшла в небі зорі

І надію на щастя мінливу!

Ти пограв, наче лялькою, мною,

Але гра закінчилась коханням.

Вже не хочу я бути чужою,

Серце рветься до тебе зітханням!

Розриваю себе на шматочки,

Нащо ж знову вступаю в цю гру?

Ти стираєш холодні сльозиночки,

А душа обливає: помру!

І з тобою й без тебе я зболена,

Помираюча трепетна лань.

Тільки ти можеш біль обезболити,

Але треба багато старань,

Бо убив власним серцем надію,

Бо довіру на крихти зламав.

Я тепер, мов жаринка жеврію,

Лише здогадом: може кохав?

Але серце не слухає розум!

Воно мрією знову живе!

Пише… пише свою гірку прозу,

І писатиме, доки помре!

Я не хочу знов душу ламати!

Я не хочу розбитись в брехні!

Лиш коханою бути й кохати,

Та чи зможеш це дати мені?

Вранці

Сонце посміхнулось спозаранку,
Ароматна кави філіжанка
Бадьорить не тільки розум, - серце,
Що у віршах пам'яті озветься.

Хто цю музу попросив для мене?
Я ж тепер розхристано-шалена,
Бо всю душу вивернула зовні,
І думки поклала на долоні.

Ночі загубились серед віршів,
Де я забуваю, що я грішна,
Де шукаю невідому зірку,
Хоч розчарування терпне гірке.

Не здаюсь, - борюсь сама з собою,
Вічність запиваючи журбою,
Бо лише піщинка серед часу,
Що шукає в крилах вітру спасу.

Неозоре небо озирнулось, - 
Моїй музі щиро посміхнулось,
Простягло у жмені слід веселки,
Наче квіти дрібної фіалки.

Попросило про добро писати,
Зло в словах назавжди приховати,
Щоб бриніли тільки чисті струни,
У яких закладені ті руни,

Що любов нестимуть іншим душам-
Теж таким шалено- відчайдушним.
Що не прагнуть світ увесь скорити,
А лиш хочуть жити і любити.

Живи

Не сперечайся,- це уже дарма!
Я полоню твій розум зпозаранку
І в мареві чарівного серпанку
На нас чекає фінішна пряма.

Не пожинай плоди зелених злив,
Бо недозріле - ще без насолоди,
А злива - не частина непогоди,
Це все - не те, що ти колись просив.

Не розмальовуй небо у блакить,
Бо грозові бувають навіть весни,
А кольорові ваблять перевесла
Веселкою у космос полетіть.

Не присягай у вірності добру,
Бо кожен крок- то поділ не на вчинки,
А зло буває й в погляді дитинки,
Бо тільки разом грають вони гру.

Не бережи себе заздалегідь,
Бо кожен подих- цілі зорепади,
А чужий дотик- наче символ зради,
Ще треба зрозуміти кожну мить.

Цінуй любов - нехай свята чи грішна,
Але вона рятує від біди,
Або біду притягує сюди,
Та все ж вона і далі - найцінніша.

Шукай шляхи, де люди не були,
Бо тільки там - твоя правдива сутність,
Що загубила із тобою єдність,
Коли зірки на землю цю вели.

Учи себе, як нерозкриту книжку,
Що пахне новизною пізнання,
А ти гортай сторінки навмання,
Аби знайти незчитану доріжку.

Люби усе, що ще не зрозумів,
Бо тільки так дарує пізнання
Єдиний шлях, що зветься "навмання",
Аби весь світ на зле і добре не ділив.

Радій всьому, що є в твоїм житті,
Бо без утрат не можна осягнути,
Як солодко нове собі здобути,
А все, що рівно, кане в небутті.

Сій всюди, де ступа твоя нога,
Але не забувай і про полив,
Бо коли дійде до серйозних жнив,
То не збереш й соломи на стога.

Живи, кохай, радій, або сумуй,
Але не відвертайсь від почуттів,
Бо ті, хто себе стримати не вмів,
На жаль, уже нічого не відчують.

Тож пам'ятай, що янгол знає все,
Адже з тобою я - у тьмі і світлі,
Я пережив усі з тобою миті,
Аж поки в вічність спогад понесе.

Не сперечайся,- це уже дарма!
Я полоню твій розум зпозаранку,
І в мареві чарівного серпанку
На нас чекає фінішна пряма.