Вогонь

Коли тепло, це краще, ніж цукерки, це краще ніж іграшки.

І краще, ніж пійло. Хіба краще? Сусідська маленька дівчинка, батьки якої економлять на опаленні, не знає, що це таке, коли треба випити. І слава Богу; нехай ніколи і не дізнається.

Тут і душу продаси, якщо без тяганини, швидко, як на здачі склотари. Але душа — це десь там, де Бог з Дияволом сперечаються, а випити хочеться зараз. А потім... А що потім? В пекло, в саме вогнище? Знайшли чим налякати — жар кісток не ломить, там хоч зігрітися можна.

Більше ніде. Сусіди далі воріт — не пускають, до церкви йти... А навіщо? Щоб Ісус врятував? А як він врятує того, хто свою душу готовий продати за пляшку бодяги? Як можна врятувати того, хто вже втонув? Хіба в церкві раді брудним бродягам?! Там все — чистенькі, ладаном пахнуть, молитовки шепочуть — дуже подобаються самі собі. А якщо сам собі огидний?! Якщо свічка божа, скільки її не став перед іконами, все одно гасне? Спробуй горіти, коли тебе кожен день заливають: чарка за чаркою, стакан за стаканом, день за днем...

Залишається — повертатися в свою хату, заледенілу, в якій просто нічим топити. А навіть якщо б і було, то плиту чавунну з грубки все одно заклав за самогонку. І жах як холодно, вже краще б в це саме пекло скоріше потрапити. Тому що замерзати більше несила. Чуєш, чоловіче! Чоловіче! Є чим зігрітися, що не відповідаєш?

Чому не чує? Чому навіть уваги не звертає? Чоловіче!.. Та що ж це таке?!.. Немов взагалі не бачить, немов крізь порожнечу дивиться. Немов звичне мертвуще заціпеніння, яке вливається разом з самогоном, розтягнулося на цілу вічність, і немає йому межі, ні кінця ні краю. Немов весь сірий морозний небосхил навис над мерцем, який лежить замерзлий скорчений біля грубки, в якій більше ніколи не загориться вогонь. Ти дивишся на себе лежачого, проходячи повз день за днем, рік за роком, вічність за вічністю... Ти дивишся на себе, що бреде. Людина!!!

Байдужий знеособлений ворон, важко рухаючи вугільними крилами, полетів геть від похилої хати. Великі снігові пластівці падають на неходжени замети. Морозна тиша, досягнувши абсолютной, крижаной безмовності, завібрувала під важкими помахами чорних крил, що поверталися, щоб знову і вкотре супроводити в небуття.