Можна вас на хвилиночку?
У вас є п'ятдесят копійок вашого дорогоцінного часу? Ні, не часу, а денюжек... Хоча до чого тут гроші, коли вже немає часу. Зовсім. Коли ти мертва — впала, брудна, смердюча, між сміттєвими контейнерами, упившись сурогатом, і замерзла. А може, не замерзла. Може, просто серце не витримало. Серце... А чи було воно? Серце.
Те, що билося під колись гарними грудьми, які так любили м'яти і стискати, було пульсуючим м'язом. А серце? Де воно, серце? Невже вирвано — тоді, тими самими щипцями, які проникли всередину і обірвали то саме, заради чого і варто було жити, заради чого все і було, заради донечки...
Донечко, донечко, донечко... Ти йдеш, така красива, юна, жива. Можна тебе на хвилинку? Є у тебе?..
Що ж попросити?..
Прости мене, донечко! Прости мене, мамку твою, що не народила тебя!!! Прости мене...
А як же ти народилася? Як?! Як ти виросла такою гарною? Як — ти — врятувалася від тих щипців? Христос? Він, так? Він тобі допоміг? Христос, Боженька!!!
Нестерпно.
Треба випити.
Заглушити, забути, не відчувати.
Так вже начебто все: нічим відчувати. Нетуті тіла. Підібрали, констатували, кинули в топку. Разом з серцем. Якого не було. Або все-таки було? А тепер — ні. Нічого немає, залишилася тільки біль. І порожнеча замість вічності.
Можна вас на хвилиночку?
І не знаю чого попросити. П'ятдесят копійок? А може, більше? Може, відразу на всю аптечну бульбашку вийде урвати?
Донечка, допоможи мені, будь ласка. Мені не вистачає на автобус; я тут затрималася; мені треба виїхати, а немає грошей. Або часу? Або життя?!
Донечка!!!
Подайте на їжу, або купіть що-небудь поїсти...
Ні, не те. Все, не те. А як по-іншому? Як пробачити себе!?
Як назбирати кишеньку грошиків, щоб викупити на них прощення?
Як повернутися назад?
Як забути?
Як знайти те, що безповоротно втрачено.
Подайте...
І кожен раз — ніби в бездонну прірву.
Не вирватися.