Пращур Оні

Вечір був веселим та гамірним, як-не-як за столом зібралася уся родина Менделів і Хадсонів. Різдво. Чи то не єдине свято, яке Тео дійсно обожнював. За вікном виднілися кольорові вогники ліхтарів, які неабияк чудесно мерехтіли у срібному сніжному світі холодного кришталю, десь здалеку було чутно молитовні співи, кімната наповнювалася теплом та ароматом смаколиків, а під ялинкою на малого улюбленця сімейства, чекала купа таємничих пакунків загорнутих у різнобарвні стрічки. Його щоки пашіли багряницею від передчуття вранішньої цікавості, яка ось-ось накриє хлопця до того ступеню, що навіть не дасть йому спати цієї ночі. Та він сидів біля вікна у вітальні й наче славнозвісний Хатіко дивився на запорошене снігом подвір’я у надії побачити нарешті найголовнішого гостя.

- Тео, йди до столу! Бо ти ж знаєш, що двоє третього не чекають!

- А дядько Нельсон вже приїхав?

- Ні! Але це не означає, що ви, юначе, будете чекати його тут до ранку. - Жінка зайшла до невеличкої кімнати й з посмішкою поглянула на сина.

- Мамо… Чому ми не можемо зачекати ще трохи? Хоча б пів години?

- Тому що, вже за чверть на шосту, а тітці Герді не можна їсти пізніше, через дієту.

- То нехай швиденько проковтне оту свою смердючу жижу… - Хлопця струснуло від згадки про овочеве смузі, яке жінка їла замість сніданку — Вона усе одно харчується як біоробот!

- По-перше, Теоне Мендаль, не ображай свою тітку, а по-друге… - Вона присіла біля сина і ніжно поцілувала його у лоба. - Ми не можемо чекати на Нельсона, бо він… Навіть не казав чи приїде взагалі цього року. Тому прошу, будь гарнюнею. Просто пообідай зі своєю сім’єю, а потім можеш продовжувати виглядати його аж до світанку.

- Справді? До самого ранку? - Очі хлопця засвітилися від щастя.

- Ні, не правда. - Жінка посміхнулася. - А тепер пішли. Бо якщо залишишся тут я скажу батькові, щоб більше ніколи не брав тебе на допомогу у відділок.

- Ну мамо!

- Що ж, юначе… Прийдеться повідомити капітану Сміту, що його найкращий полісмен пішов у відставку.

- Ну будь ласка!

- Більше нічого не хочу чути!

Святковий обід видався для Тео тяжким. Навіть його улюблений делікатес, засмажена золотава шкірочка від запеченої індички, вже не вдавався йому таким смачним. Батько увесь час теревенив зі своїм братом Ерні, а його дружина панькалася з їх донькою. Хлопець намагався посміхатися, аби мама не гнівалася та не відібрала у нього чи не єдину можливість проводити з батьком більше часу. Однак сум підкрадався до малого Менделя, бо один стілець за цим Різдвяним столом усе ще лишався порожнім. Святкування скінчилося напрочуд швидко, тому Тео усе ж вдалося, хоча й з боєм, але втекти від надокучливих допитувань родичів про навчання, захоплення, й гру на барабанах, яку хлопець нещодавно опанував.

За зимовим вікном настала темрява, та на вулицях міста усе не стихав гамір. Це свято приходить до усіх без виключення, і несе у собі загадкову магію тепла й запаху материних долонь змащених лавандовою олією, поєднаних з ароматом пилу зі старої ялинки. Він споглядав як за вікном сусідські діти бавляться у сніжки, слухав перемовини за ширмою, яка відділяла його від батьків і непомітно потонув у сні.

- Хей, маленький рейнджере… Прокидайся, бо проспиш найцікавішу подорож у своєму житті…

Голос чоловіка лунав м’яко, проходячи крізь сплетіння зимових марев.

- Га?.. - Тео різко підскочив й сонно почав озиратися навкруги. - Дядько Нельсон?! Це ти?!

- Так, найулюбленіший у світі племіннику, це твій старий. - Він посміхнувся і ледве встиг підхопити хлопця, коли той кинувся до нього в обійми.

- Я такий радий, що ти нарешті приїхав… Пробач, що ми не зачекали, аби пообідати разом.

- Нічого малий, то я запізнився. За містом негода… Прийшлося зачекати поки стихія трохи вщухне.

У Тео від щастя блищали очі, він уважно подивися на чоловіка й з захопленням промовив:

- Дядьку, дядьку, ти ж розповіси мені про те де був цього разу?

- Так, звичайно, хлопче… Але… Трохи пізніше. Спочатку, я покажу твій подарунок. - Нельсон дістав з кишені своєї куртки маленький згорточок, який міг би поміститися на половині його долоні, і простягнув Тео.

- А хіба так можна? Не чекаючи ранку?

- Та хто тобі заборонить?

Той не довго думаючи розгорнув кольоровий папір, під яким побачив фігурку таємничого чудернацького створіння, що мало вигляд розлюченого полум’яного дракона з рогами — гілочками на голові.

- Що це? - З цікавістю спитався малий.

- Ця маленька дивина має назву катаборі, і привіз я її з далекої Східної країни, разом з загадкою та пророцтвом, які старіші за наш світ. - Хлопець улаштувався на дивані й з інтересом почав слухати нову розповідь дядька. - Старійшини клану Тенко з давніх-давен володіють майстерністю створення нецке, таких ось маленьких фігурок. Це кропітка праця, яка потребує багато сил та наполегливості, бо нелегко зробити такий мініатюрний витвір мистецтва з порцеляни, деревини або ж бурштину. Однак особливість саме цього нецке, є у тому, що до нього ніколи не торкалася рука майстра… “Як так?”, - спитаєш ти, — Чоловік тицьнув пальцем у замислене обличчя Тео, — А я відповім тобі: “Тому що, ім’я цього катаборі “Рюу но Сосен”, він пращур усіх Оні”.

- Хто такі Оні?

- Демони, які населяють наш світ, згідно з японськими легендами.

- Демони?

- Так… і вони дуже небезпечні! Особливо ті, що стали Оні ще за свого людського життя. Бо їх не контролюють боги. Рюу був саме таким.