Х. Серед вовків жити…

Вітер чесав юну крону, а в розумі проносився панічний свист та гул. Ноги неслися наче ураган, прагнули винести бренне тіло з цього проклятущого міста. Залишилося ще зовсім трохи…

Дубочок давно вже не чув нікого: ні тріскаюче полум’я на блискучому каменю, ні бридкі та зловісні голоси мороку, ні регіт та насмішки Бруната, але страх як і раніше не відпускав його, він ніс його, кудись далеко, не важливо куди, головне щоб подалі від цього проклятого місця.

Раніше цей лиховісний ліс намагався стримати його в своїх обіймах, погубити Крихітне Деревце, але не тепер. Тепер він відпускав його з такою блаженною легкістю, наче свого прошеного гостя, після веселого вечора. Тисячолітні дуби та буки розступалися перед ним, розвертали свої могутні крони, ховали коріння під землю, забезпечуючи Саджанцю безпечний прохід, хоче деякий час тому ворохнути ними був здатен лише подих вітру. Густа імла розсмоктувалася, зникала перед його кроком та місячним світлом, який вів його геть, подалі звідси.

Місяць-Творець цієї ночі ще яскравіший ніж в своїй повні, а його проміння, ніби осяює тільки Дубочка, неначе прагне направити його на вірний шлях. На небі не було навіть однієї хмаринки, хоча зовсім недавно можна було підозрювати буйний нічний шторм.

Дитя Лісу мчалося, з кожною хвилиною все швидше та швидше, так само швидко, як і зникали його страх та паніка. З кожним новим кроком він відчував неймовірне піднесення від того, що пройшов випробування, не скривдив нещасного, не піддався спокусі та забирається з цього проклятого місця переможцем. Врешті-решт, саме такі думки освітлювали його голову. Чомусь він прекрасно розумів, що його більше ніхто тут не скривдить, навіть, як йому здавалося, всемогутній Брунат нічого йому не зробить, адже це було не по правилах, а грати не по правилах зовсім не цікаво, особливо могутньому чарівникові.

Він сказав, що вони ще зустрінуться. Це продовжувало гнітити його душу та розум, але яка різниця? Він переможе його в цій грі й наступного разу, адже Господь захистить та направить його як і тепер. В його голові горіла надія на винагороду за сміливий учинок. Мати завжди розказувала йому, що Творець завжди платить добром за добро, а Крихітка свято вірив у це. Ось-ось, він ступить останній крок, вибереться з лихого місця битви переможцем, а кожний переможець заслуговує на свою винагороду. І його винагородить сам Бог за хороший вчинок, а не підступна зла сила за акт небаченої жорстокості.

І крок було зроблено, і ще, і ще, і ще один. Не встиг він отямитися, як знайшов себе стоячим на невисокому пагорбі позаду загадкового лісу, але так нічого й не сталося. Після відступу такої натхненної сили, від перевтоми він не міг навіть триматися на своїх «ногах» та повалився на сиру землю, наче сухе гілля.

Саджанець лежав, розкинувши по боках свої кінцівки та дивився на чисте небо. На темно синьому фоні майоріли незчисленні Зірки та їх батько Місяць. Він мріяв, що ось-ось, наступної миті взлетить на небеса та розділить їхню участь, стане одним з дітей свого Бога, порине в нескінченний світ щастя та блаженства, на який, як йому гадалося, він і заслужив. Але нічого не відбувалося, він так і залишався дрібним та беззахисним Дубочком, посеред жорстокого та ще більш незрозумілого ніж до цього світу.

Матуся любила йому розказувати легенди про великих дерев, які своєю чистотою та непорочністю були забрані на небо та стали Зірками і він вірив, що зараз вона дивиться на нього однією з них. Відколи Творець покинув пропащу землю, лише найчистіші та найдостойніші після своєї смерті могли потрапити до нього на небеса та насолоджуватися новим нескінченним життям. Лише через важкі випробовування та безсумнівне виконання волі Творця дерево могло розраховувати на спасіння своєї душі. Але звідки ж дізнатися, яка його воля?

Дубиця стверджувала, що свою істинну Місяць диктує через своє найвеличніше творіння – Першодуба. Ніхто не знає вік цього величного творіння, хтось гадає що йому тисячі років, інші ж говорять про мільйони. Начебто Першодуб – первісток Творця, перший сім’я котрого впало на тоді ще святий ґрунт, перший хто створив довкола себе густий та древній ліс, який зараз не поступається розміру найбільших морів та океанів. Своїм корінням він сягає того світу, який вготований для безшерстих потвор, а своєю кроною він - самого Господа де всмоктує кожне його слово та кожен його шепіт. Ні кінця йому не видно, ні краю – єдиний місток між Всемогутнім та проклятим ним світом.

Першодуб диктує свої слова вже своїм первісткам – остистим соснам, які розсіялися саджанцями по всьому білому світу, розносячи святі заповіді в кожен куток, направляючи загублених та приносячи надію обездоленим.

Але час життя Першодуба добігає кінця. Остисті сосни лісу Матері мовляли, що рахунок йде на роки – з кожним новим Древньому Дереву все важче та важче, ось-ось і в один момент він спустить свій дух, який взлетить в небо, до свого Бога, якому він служив майже нескінченність. Це стане першим предвісником кінця: коли помре єдиний, хто здатен слухати слово Творця.

Від глибоких дум Деревце відволік страждальницький крик, який розігнав тишину та спокій весняної ночі. Крик переривався натужним мичанням та лунав з сусіднього пагорбу, на якому стояв загадковий звір.

З цікавості Дубочок почав розглядати нове для себе створіння. Своєю формою воно дуже нагадувало його: дві руки, дві ноги, але замість пишної крони поставала овальна кінцівка, яка була зверху наче покрита густою травою. Невже це той самий лихий звір, про якого він так багато чув?

Він ледве плентався на своїх ногах, а його страждальницька морда була обернута до самого Місяця. Вся його постать була вкута в якесь дивне різнокольорове листя, прикрашене різнокольоровим камінням, візерунками та обдерте на своїх кінцях. Знесилений звір впав на свої зігнуті коліна та схилив голову до землі, обхоплюючи її своїми руками. Він кричав та страждав так, ніби щось з середині краяло його душу на дрібні шматочки, подекуди його крок переривався на невеселий регіт, напевно, так він намагався облегшити своє самопочуття, але це було зовсім марно.