IX. Володар бажань

-Прокинься, дитинко. Нам пора ступати. Прокинся…- лагідний голос пролунав не зрозуміло звідки. Свідомість дзвеніла шумом, а перед взором поставала біла пелена.

-Ось так, ще трохи і ти знову будеш разом з нашою приємною компанією,- ці слова були чіткішими ніж попередні, а білий шум перед очима розвіювався, перетворюючись в розмиту картину синьої гладі.

Дубочок помахав розбитою кроною в надії пришвидшити своє повернення в реальність. Здавалося, що це дійсно дієвий спосіб. Аж ось через декілька секунд від знайшов себе рачки майже повність в воді лісного озера. Він не міг розібрати навколишніх звуків, білий шум продовжував розривати його голову.

Деревце піднялося, стало на свої «коліна» та несвідомо оглядалося по сторонах. Куди б не поглянув – всюди пітьма, лише світло в’янучого місяця освітлювало його та тінь власного тіла, яка уляглася на поверхні кришталевого озера. Крихітка поглянув у небо і побачив його: яскравий Місяць, який з часом встиг утратити частину себе. Його срібне проміння падало прямо на тільце молодого Дубочка та крони найвищих буків, які оточували озеро, наче сторожі древньої святині.

Скільки часу він пробув у цьому мороку? Чому саме це місце пробудило в ньому чергові спогади померлої Матінки? Знову порція запитань без відповідей. Мабуть, в цьому і полягає вся суть життя: в боротьбі з власним незнанням, яке, врешті-решт, в кінці все одно переможе з величезною перевагою…

Деякий час не було чутно абсолютно нічого, навіть нічний вітерець вже давно не погойдував гілля похмурих дерев. Аж поки десь позаду, саме в тому місці, якого не сягало срібне проміння Творця, не стало чутно шумне плескання, а хаотичні брижі не стали сягати Саджанця Дуба.

І він згадав… Згадав останні події свого власного життя, згадав свого нового знайомого та смерть, яку він з собою носив. І страх знову полонив його розум, але він не в змозі був навіть ступити та і ступати не було куди, адже попереду лише темні вирви.

-Н…н…н…і… Тіль…к…к…и… не ц…ц…ц…е…!- Дерев’яний Звір затріщав своїм тілом, його диявольський крик було чутно на всю лісову пущу, здавалося, ніби щось робить йому боляче. Невже він також весь це час був тут? Невже його хворий розум також полонив морок? Дубочок навіть думати боявся про те, що бачила ця Потвора. Він почав робити кроки назад, на зустріч глибокій воді, в надії хоч якось віддалити свою смерть.

-Не бійся його, він тебе не скривдить,- знову цей голос. Саджанець гадав, що він лише плід його стривоженого розуму, але вже не тепер – в цього голосу була зовнішнє джерело. Деревце почало хаотично озиратися по сторонах, в його пошуках.

-Г…геееть…, г…геееть!- звір почав кричати ще сильніше, здавалося ніби щось роздирає його з середини. Покруч вщент розбурхав ніжну гладь спокійного озера та в паніці наче вистрибнув з води, знову стаючи на землю своїми важкими кроками.

-Мене шукаєш?- ніжний голос мовив наче під самим носом, але перед Деревцем не було нікого, лише місячне сяйво, вода кришталевого озера та тінь… -Я ж ось тут, прямо перед тобою, моє дитя.

Тінь… Цей голос лунав прямо з водяної пучини під його витонченим темним силуетом на поверхні озера. Саджанець втупився пустим взором в своє чорне відображення у воді, а воно дивилося прямо в нього, зазирало в найбільш глибокі куточки його душі.

-Бідне дитя. Скривджене, налякане, загублене в чужому для нього світі,- голос звучав ніжно, заспокійливо, з усією тією ласкою, яку могла дати тільки найрідніша істота в світі, -Але ми спробуємо якось цьому зарадити, чи не так?

-Б…б…брех...х…хун…!- лісова Потвора продовжувала волати з-за пітьми. В його крику можна було відчути біль, страждання та страх. Дубочка це збивало з пантелику, він і гадки не мав, що створіння, яке являється уособленням жорстокості та смерті в його розумі, може відчувати ті емоції, які відчував він ще зовсім недавно.

Страх не покидав Дитя Лісу, а навпаки, лише посилювався, змінилося лише його джерело. Цей голос хоч і був лагідний та співчутливий, але йому здавалося, що за цією грою стоїть страшна сила, про яку матір розказувала йому так багато історій. Матінка обожнювала говорити про добро, про красу та витонченість цього світу, яку вона бачила в своїх поневіряннях, історії про їхнього Бога, який загартовує їх складними випробовуваннями, виводячи з них таким чином пороки та скверну та роблячи їхню душу та розум міцнішими та чистішими. Але про зло вона розказувала набагато більше…

«Найстрашніше в злі, моє дитя, є те, що воно запросто може прикинутися добром, адже добро безкомпромісне, воно пряме, ти завжди знаєш як воно виглядає, а ось зло аж ніяк ні, воно мінливе, воно має багато лиць, голосів, форм. Зло може таїтися в жахливих створіннях пітьми, в безшерстних звірах, які одним лише своїм видом викликають відразу, але воно може таїтися і в собі подібному деревці, у осінньому вітрові, в буйній воді, може бути заховане по ту сторону літнього хмарного неба і лише час від часу видавати себе в голосному громі. Тому, моє дитя, ніколи не довіряй тій силі, яка обіцяє тобі все чого ти побажаєш, при цьому не просячи від тебе взамін ніякого добра та любові, а лише один, хоч найдрібніший, лихий вчинок»

-Не слухай його. Ця істота вже давно втратила майже весь свій розум, залишилися лише одні його крупиці,- з тим же спокоєм мовила тінь, поки від неї колами відходили гармонійні брижі, які наче грали по найтоншим струнам душі Крихітки, -Зовсім недавно, мені здається, вона взагалі намагалася скривдити тебе. Чи не так, дитинко?

Отже він бачив це, спостерігав за цією грою в хижака і жертву. Але вони були далеко від озера. Невже він може покидати його межі? Чому він втрутився саме зараз? Чергові запитання без відповідей розривали голову. Чому все що відбувається в його короткому житті настільки не зрозуміле та складне, а кожен поводиться так, щоб він інколи не міг цього передбачити?