VIII. Вільний наче звір

Важкі краплі літньої зливи спадали на землю, стікалися на дно неглибокого яру та зливалися в брудну калюжу, в якій дрібне Деревце з великими зусиллями та бажанням могло побачити своє відображення, в якому вже й сліду не було від дитячої безтурботності.

Бозна скільки часу минуло з того моменту коли вона покинула рідну діброву та ступила своїм поступом в невідому далечінь. Бозна скільки часу вона вже тиняється по безкраїх луках та річкових долинах в пошуках прихистку, але ця справа уже здавалася геть безнадійною.

Куди б вона не приходила та в кого б не просила прихистку – у відповідь чула лише грубість та байдужість. Крихітним паростком вона навіть уявити собі не могла, що її родичі, пращури Прадуба можуть бути настільки ворожими та жорстокими з невинним створінням в біді.

Сидячи по «коліна» в багні крихітна Дубиця мокла та тремтіла, не від холоду, а від страху. Цей день був особливий - вона вперше побачила проблиски Великого Синього Дерева крізь кришталеву пелену літньої зливи.

Найбільший страх огорнув її деякий час назад, коли вона вперше почула лютий грім штормового неба та перші проблиски Небесного Звіра. Але тепер вона бачить в цих проблисках якесь загадкове провидіння, яке відсилало її кудись інде - в далекі спогади минувшини.

Вона згадувала легенди та міфи старих дерев її рідного лісу, їхні повчальні історії та мальовничі розповіді. Це була невід’ємна частина їхньої культури, адже осілі дерева могли споглядати цей бездоганний світ лише за допомогою вітру, сонця, дощу, ґрунту, та… спогадів. Спогадів старших, мудріших, тих, хто все ж таки зміг хоч на короткий час насолодитися світом на своїх власних «ногах» та поділитися цим блаженством з близькими та сусідами через глибоке та гіллясте павутиння з їх коренів. Ці корені об’єднували їх, єднали їх думки, спогади та почуття, робили їх одним цілим, навіть не дивлячись на те, що зовні вони були геть різні: величезний бук та дрібний плавун у його підніжжя – все єдино.

Колись, ще за прадавніх часів, коли цей світ не знав що таке зло та порок, кожна діброва з радістю приймала нових членів у свою величезну сім’ю, розширювалася та зливалася з іншими гаями в одне ціле, як це роблять краплі дощу під час зливи. Але часи змінилися, прийшло зло в лиці безшерстих мавп, опорочило святу землю – бездоганний витвір Творця. Скверна ширилася по проклятій землі, проступала під деревами, роблячи старих черствими, а молодих невігласами. Тепер гаї не подобають прибульців, які стали для них чужаками, вони не терплять інакодумства, навіть рідні діти стали для них обузою: дерева все більше стали походити на гидких почвар, які розносять ганьбу по всьому білому світу.

Серця рослин наповнилися заздрістю та злобою, особливо для викорчуваних. Раніше вони були носіями знань та краси своєї домівки та поширювали їх за її межами. Кожне дерево співчувало нелегкій долі мандрівників та приймало в свій дім кожного прибульця та відправляло свого родича взамін, але не тепер… Часи змінилися так само як і ставлення до іноземців. Замість цікавості та жаги до знань – нетерпимість, гординя, лялькування в собі. Замість милосердя, співчуття та щедрості – підозрілість та підбурювання. Замість захоплення – заздрість до подорожуючих та споглядачів дикого світу, які робили це наче самодостатній звір. Юні пілігрими з дальніх земель перетворилися з носіїв любові та споглядання краси творіння свого Бога у вигнанців з метою зберегти під своїми стовбурами більше опороченої землі – заповіді поставлені Місяцем були порушені, баланс похилився: замість справедливого поділу постало користолюбство.

Ось тепер і вона сама є вигнанцем, змушена тинятися бозна-де в надії знайти свій дім в новому світі. Але з голови не виходили запитання. Чому? Чому саме вона? Чому взагалі треба когось проганяти? Невже в рідному лісі не знайшлося хоча б крихітного шматочку святої землі для неї? Адже довкола її так багато, одні долини, степи та луки. Невже Творець навмисне допускає це? Невже він прагне саме її страждань? Ні! Такого не може бути! У всьому є свій сенс, навіть якщо твій крихітний розум не може цього збагнути. Врешті-решт, це їй тлумачили від самого її народження…

Дубиця була незвичайним деревцем. В той час як всі інші саджанці покірно всмоктували з ранковою росою слова своїх батьків, не задаючи про цьому жодних питань, вона цікавилася абсолютно всім. Чому деревам потрібно подорожувати з одного лісу в інший? Звідки взялося зло на цьому світі та чому Бог допустив це? Чому не може захистити своїх дорогих творінь? Може він і може, але чомусь не хоче?

Питань було безліч, але жодне дерево старого лісу не могло дати жодну відповідь на будь-яке запитання. Навіть тисячолітні остисті сосни не могли сказати нічого кращого ніж заїжджені проповіді про сотворіння нашого світу, які містили в собі набагато більше загадок ніж відповідей.

Через цю, як гадали інші дерева, непокору, Творець і покарав її. Адже той хто задає багато питань, хоча б підсвідомо, але все ж таки сумнівається у священній волі Творця і має бути відправлений в забуття. Цим остисті сосни і постановили своє рішення, відправивши допитливу Крихітку в жорстокий світ. Дурні думки підкрадалися до неї - жорстокі здогадки про справжню причину свого становища, але вона до кінця переконувала себе в тому, що сама є обраною Місяця, який вирішив накласти на неї важкий тягар, адже вона особлива, адже вона здатна витримати те, про що інші не здатні навіть і думати.Їй втовкмачували ці думки, ці думки допомагали, заради освідомлення цього хотілося жити далі, щоб виконати своє завдання.

І ось, вже й не так страшно, й Небесне Синє Дерево не здається таким смертоносним, й прекрасне Сонце вже майже видніється з-за щільної завіси темних хмар, треба лише трохи потерпіти і все налагодиться, адже Творець спостерігає кожну мить та захистить. Думки про це допомагали, вони рятували розум, дарували надію на благополучний кінець в такі важкі миті життя.

Злива почала поволі зтихати, небо вже не настільки пасмурне, але виходити з яру було все ще лячно, адже моментами ще можна було побачити сині спалахи. Мати попереджала, що прогулянки під час блискавиці можуть закінчитися горем. Спостерігаючи за тією нищівною силою небес, крихітне Деревце навіть не сумнівалося в цьому.