VII. Те, що сховано за імлою

Могучий древній ліс, наче зовсім чужий світ, постав перед ликом дрібного Деревцяти. В його розумі ще відлунювалися слова Сірого - його настанова звернутися до Лісовика, але відлуння це звучало не добре, зовсім не добре, навпаки, щось в середині кричало, що не треба ступати на землю зайняту цим загадковим гаєм.

За свою недавню подорож Дубочок побоювався ступати на територію, зайняту старшими деревами та їх сім’ями. Страх, що його тендітну крону обдеруть, а тонкий наче пагін стовбур покрутять могучі гілля глибоко вп’явся йому в пам’ять, що змусило підсвідомо остерігатися великих скупчень старших дерев, а сьогоднішня зустріч з оленятами - ще й того, що може між цими деревами приховуватися. Але ця древня діброва, яка розкрилася перед його дрібним ликом здавалася геть іншою: високі та широковерхі дуби наче древні вартові-істукани стояли в своїй випнутій гордій поставі та не ворушили жодним своїм гіллям, лише лагідний вітерець пестив їхню листву. Загадковий ліс ніби випромінювався стародавньою мудрістю, манив спокоєм, але в той же час і лякав своєю таємничістю та похмурістю, якою він був покритий.

Саджанець на хвильку озирнувся назад, на безкраї річкові долини. Крихітка прагнув побачити в цій зеленій пустелі трави та кущів знак, який би віщував його правильних шлях, відвів від цього оманливого місця. Але він нічого так і не побачив, лише сумно звернув свій взір на пагорб мертвого дуба, з якого спустився. Під подувами ранкового вітерця гілля покійника витанцьовувало один зі своїй останніх танців, наче підбадьорюючи свого родича ступити на територію загадкових пригод. Отже, вибору немає, треба ступати вперед, тільки вперед, байдуже що там буде далі, головне не стояти на місці.

Деревце знову повернулся до діброви та з такими підбадьорливими думками попрямувало вперед, продираючись через кущі дикої смородини, яка вартувала вхід до лісу та за якою недавно ховався Сірий Друг. Виявилося, що подолати таку перешкоду важче, ніж гадалося: гілля кущиків обвилося довкола Дубочка, сплутуючи його в своїх обіймах. Воно ніби не хотіло пропускати його вперед, наче попереджало: «Тут тобі не місце, Дитя». Але надто пізно… Вперед! Знову промайнуло в розумі, надаючи нові сили, щоб прорватися через полон.

Черговий важкий крок і Дубочок вже став своїми «ногами» на землю загадкового місця і все змінилося в той же момент: лагідне ранкове світло потьмяніло, пробиваючись через густе верховіття велетів, повітря стало важким, прагнуло вгнути кволе тільце в землю, покриту жорсткою травою та мохом, які своїми щетинками майже пробивали тоненьку дубову кірочку.

В мить і вся сміливість та відчайдушність вивітрилася, наче її й не було. На їхнє місце прийшов страх – відчуття, яке останнім часом стало найчастішим гостем в голові Крихітки. Не бажаним гостем… Стало знову важко дихати, тонкі «ніжки» знову закосилися та задрижали. Захотілося повернутися назад і… Ні! Ніякого назад не буде! Скільки можна боятися примар! Вперед! Знову вперед!

Саджанець рушив непевною ходою поміж мовчазні стовбури велетнів. Кремезні, погнуті та химерні, вони стояли в своїй кам’яній поставі. Покриті мохом та лишайниками, общерблені тріщинами, оточені камінням, вони стояли вартовими не видаючи жодних ознак життя. Їх коріння звивалося як зміїні тіла по землі, в середині якої, мабуть, добиралися до найглибших куточків землі.

Але Дубочок йшов вперед, ступав і не думав вертатися назад, не дивлячись на страх, який волав в його розумі та змальовував жахливі образи погибелі в гіллях цих монстрів. Але нічого не відбувалося, ніхто з них навіть не поворухнувся, жодного разу не відкликався на його доторки до серпантинового коріння. Поволі, с кожним новим кроком страх починав стихати, а розум звикати до моторошних картин, пропускаючи до себе спокійні думки про недалеке майбутнє.

Брунат… Хто він? Якийсь старий та могучий дуб, чи може такий же загадковий бук чи граб? Може черговий затурканий пристарілий звір, який у своєму відчаї зійшов з розуму? Або навіть лісний дух віком з матінку землю, який блукав по її просторах ще задовго до появи перших дерев та тварин. Ким би він не був, як здатен зарадити дрібному Деревцяти, загубленому посеред білого світу? Дозволить тут оселитися, щоб потім стати такою ж страхітливою химерою, як інші? Ні! Нізащо! Може підкаже шлях, направить до нового дому, де можливо здобути щастя та спокій? Або ж просто погубить одним рухом, заради забави… На останньому припущенні Дитя Лісу пересмикнуло і повернуло до реальності, в якій вбачалися все новіші й новіші предивні речі.

Тишина… Жодного звуку, жодного поруху, лише легенькі подуви вітерця качали гілля та грали на листі. Чому так тихо? Де пташки? Чому вони не пролітають через ліс в пошуках їжі, покриваючи своїми дрібними тільцями вичурні гілля химер? Де звірі: білочки, які пораються в просторих дуплах з приходом весни – їх же тут так багато; їжаки, які встромили свої мордочки в тьмяний мох в пошуках поживи; зайці, котрі скинули зимову шубку, замінюючи її на брунатну, яка більше підходила для поневірянь по весняному лісу; комашки, ящірки, змії, павучки – хоч якісь ознаки буяння життя, окрім кримезних потвор, які й самі більш схожі на кам’яні статуї… Байдуже! Вороття немає. Треба відволіктися важливішими думками. Рятуватися від підлих пасток страху.

Духи… Матінка колись повідала йому про духів нашого прекрасного світу – витвору Творця Місяця. Про добрих духів, які проносилися жовтим промінням поміж живого творіння, приносячи лише щастя та благополуччя, геть проганяючи лихо та смуток. Про лихих, котрі розносилися по землі курящим димом та попелом, розносячи нежить, біль та смерть усім на своєму шляху. Але найбільш загадковими видавалися історії про наймогутнішого з них: ні доброго, ні злого. Про того, ім’я якого було заборонено вимовляти, а потім воно стало зовсім забуте, про якого навіть розмірковувати було небажано.

«Він йде всюди, водночас нікуди. Робить все, але не знає для чого. Його єство – безцільно тинятися по світу та гратися з долями всіх, кого зустрів по беззмістовному шляху» - Материні слова тоді та навіть тепер здаються безглуздям. Як можна бути всюди і водночас ніде? Бути здатним на все, але не мати при цьому ніякої цілі?