VI. Сіроманець

З кожною хвилиною Сонце піднімалося все вище та вище. Срібний іній в один момент випарувався, наче зник прямо на очах та і ранковий щебіт різноманітних пташок уже давно дався кудись далеко, в квітучий ліс, який уже давно розкрив пелюстки на своїх бруньках, і як саме Небесне Світило запалав буйним цвітом. Але Дубочок навіть не встиг звернути уваги на такі пишноти весняної природи. На даний час його бавила тільки одна турбота – страшенна спрага.

Він уже і забув як це: поглинати з надр чорного ґрунту таку цінну для всього живого воду. Молоде зелене листя вже знесилено поникло, кора подекуди почала висихати та тріскатися, а сили поволі покидати тіло. Минулі день та ніч були найважчі в його житті - необхідно підживитися, ввібрати в себе життєдальний скарб та йти далі. Далі, куди…? Не зараз про це думати, треба йти вперед, ще зовсім трохи!

З вершин самотнього пагорба, який став могилою для його родича, шлях до широкого струмочка в безкраїй долині видавався набагато коротшим. Витікаючи з темного лісу він розносив по землі розкішних полів своє блакитне золото, так і манячи все живе йти прямо до нього, адже тільки зовсім недавно березнева крига зовсім скресла, вивільнивши воду для всіх творінь природи, які ледве чекали цього з самого початку зими, але чомусь насолоджуватися бенкетом наважилися лише безтурботні пташки. В цьому і крилася головна підступність, така властива природі.

Нічого не підозрюючи та ледве плентаючи «ногами», Саджанець пішов до свого рятівника. Трава хрустіла під ногами, прохолодний вітер вранішньої весни гойдав зіспрагле листя, а різні пташки розносили пісню життя на весь білий світ. Квітень прийшов у свої володіння, до кінця розбудив різнобарвним цвітом та співом прохододну березневу Весну. Дубочок насолоджувався цим, не дивлячись на всі свої нещастя. Він обожнював свій улюблений місяць, своєї улюбленої пори, коли нарешті закінчилося жорстке випробовування Зимою для тих хто вижив та розпочиналося насолодження винагородою, теплом, буйним життям та любов’ю. Ніщо не могло зіпсувати цю прекрасну мить, мабуть...

Таким безтурботним веселим кроком Деревце приблизилося до пологого берегу річки. Через льодотік вода була брудна та каламутна. На секунду впавши в ступір, незнаючи що далі діяти, Дитя Лісу вирішило довіритися внутрішньому наставнику і встромило свої ноги-коріння в прибережний ґрунт. За мить, він ніби знову воз’єднався зі святою землею, вмить почув нестихаючі голоси його побратимів, на мить знову став частиною лісу.

Це було неймовірно! Він робив це все своє життя, там, біля Матері, не бачив у цьому нічого надзвичайного, але тепер… Тепер він відчував кожною фіброю його розуму, кожним здерев’янілим волокном на його корі, навіть найтоншим капілярчиком його лубу, як енергія життя наповнює його тіло та душу. Пасмурна крона розтулила своє зів’яле листя, тіло ніби стало таке ж рідке як і вода, кликало його, змушувало рухатися, вимагало йти далі та ніколи не зупинятися!

Колись вода була такою звичайною річчю, такою банальною та всюдешньою, а під час морських бурь та штурмів зовсім непотрібною та бридкою, але не зараз. Зараз він ладен впиватися нею нескінченно: брудною та чистою, холодною та теплою – не має значення, жодна крапля не пропаде задарма!

-Біжи, Дитинко, вони от-от і нападуть,- миттю пронеслася чужа думка в розумі, мабуть, вона належала тим кущам, що позажу нього – вони намагалися про щось його попередити, але надто пізно...

Пташки, які разом з ним розділяли всю насолоду від ожившої весняної річки з переполохом пірнули в небо, ті самі кущі зашуміли листям, а з ними був чутен топіт чиїхось копит…

-Пора хлопці, він уже тут!- Насолоду перервав молодий грайливий голос. Цей голос однозначно належав тварині, але якій? Деревце почало оглядатися по сторонах, нічого не бачучи. Цим викликаючи сміх у незнайомців.

-Ха-ха-ха, та не крутися так, малий, а то голова відпаде, а-ха-ха-ха!- спочатку в розумі Деревцяти плекалася надія, що це якщо не друг, але точно не ворог. Врешті-решт, цей бридкий образливий хоп’яцький регіт розтоптав усі надії...

-А ми вже зачекалися, гадали коли ти вже нарешті спустишся, я поклав десять каштанів на те, що ти це зробиш пізніше, але, нажаль для тебе, програв всі до єдиного,- з-за сполоханих кущів зусібіч до Дубочка почали зухвало цокотіти своїми дрібними копитцями парубки-оленята.

Він декілька разів бачив цих звірят, навіть їх більших родичів. В ті безтурботні дні йому особливо подобалося споглядати їх вишуканий грайливий гін з урвища. Моментами Дубочок навіть заздрив цим істотам, заздрив їхньому рухові, їх неспинності, свободі. Мріяв так же як і вони, піднятися на свої власні ноги та побігти назустріч пригодам безкраїх долин. Але Мати-Дуб йому казала, що кожному своє: своя природа, своя участь, своя доля – від себе не втечеш. Отож-бо, залишалося лише змиритися з цим.

Також Матінка веліла не захоплюватися брехливою вишуканістю цих, перший погляд, безневинних істот, навіть якщо їхні роги нагадували коріння, а коричнева шерсть стовбур дерева, хай не дурманить його дзвінкий топіт нестримних копит. Мовляла, що для них - для рослин - це кровні вороги. Ті хто ніколи не посоромляться скривдити будь-яку рослину, чи то прекрасну дику лілію, чи то бузиновий кущ, або навіть нас – дубів. Общипати молоду весняну крону, поламати гілля, розрити копитами землю над корінням – це одні з найменших бід які для дерев приносили рослиноїдні, їх природні конкуренти, вороги за долею. Дубиця демонструвала докази свого вчення стражданнями та муками кожної рослини, з якою вони були зв’язані Священною Землею безмежним ланцюгом коріння, до якої добрався цей мор з живлї плоті та кісток.

-Хрусь… Ммм… Смачно…- найбільше оленя зі зграї, ймовірно ватажок, хутко підбіг до Дубочка, зігнув в бік голову, та з посмшкою боляче впився своїми зубами в ніжну крону, відірвавши декілька зелених листочків, які ледь встигли розкритися з наступом ранку, -Обожнюю дубові листки, особливо на таких крихітках як ти, особливо ранньою весною, коли вони такі ніжні…, та соковиті…