V. Вісники Весни

Милозвучний щебіт соловейка розбудив Деревце від загадкового сну. Зграя грайливих пташок всілися на засохле гілля загиблого дуба та з цікавістю розглядали нового гостя своєї поляни та розмовляли між собою на своїй цікавій мові.

Перед зором майоріли перші промені нового дня, змушуючи Дитя Лісу піднятися на свої ноги. Листя на малій кроні посріблішало від березневого інію, який на очах танув від проміння весняного Сонця, вказуючи Зимі, що Весна перейняла естафету володіння над природою.

Піднявшись на ноги Саджанець провів своїм взором по зграї неслухняних пташок, які на мить затихли, побачивши як незнайомець встав, а після того як повернув своє коротке гілля в їхню сторону, соловейки розлетілися хто куди - вони ще ніколи не бачили рухливих наче звірі дерев.

Колись давно Матінка розповідала йому про цих неслухняних пташок, яких звуть соловейками. Розповідала про те, як ці дрібні створіння обожнюють співати один одному і всім навкруги, заливати своєю дзвінкою піснею все довкола, щоб кожен житель лісу – чи то рослина, чи то звір, навіть найдрібніша попелиця, були залучені в цей прекрасний весняний хор, щоб танцювали і в своєму танці, восхваляли Весну, щоб кохалися та в своєму коханні відроджували завмерле під снігом та льодом життя.

Але найулюбленіша з історій Матінки про соловейків була легенда про Вісників Весни:

Дуже давно, настільки давно, що ще жодна жива істота не встигла стати жертвою двоногого жорстокого звіра без хутра та хвоста, не було ні Лютої Зими, ні її запеклого слуги Морозу, тільки Лагідна Весна була поставлена Творцем-Місяцем володарем та правителем над її народом та природою, під наглядом сестри Господа – Прекрасного Сонечка.

В ці милі для кожного часи, будь-яка жива істота була захоплена нестримним вирієм життя: в безперервному русі, в буйному рості, в палкому коханні один до одного, ну і звісно ж безжалісній до будь-кого смерті. Але в ті часи, ніхто навіть не думав боятися смерті, адже їхнє життя було настільки насичене блаженством, радістю та щастям, що вони без зайвих переживань віддавали плату за своє ідеальне єство, даючи шанс та місце отримати ці відчуття іншим – своїм дітям.

Вся ця ідилія існувала тільки завдяки неосяжної мудрості Творця та нестримній любові та щирості його коханої сестри. Сонечко бачило, як її проміння дарує радість жителям райського саду, кожен з яких прагнув усіма силами віддячити своїй Життєдайниці: хтось квітами з найбільш екзотичних та рідкісних дерев, хтось блискучими різнокольоровими камінцями, хтось найсмачнішою дичиною, яку вполював своїми пазурами. Сонце дуже тішилося від таких дарів своїх підданих, хоч вони для неї не приносили ніякої користі, але таким чином вона могла також відчути всю їхню любов та відданість, і від цього вона прагнула одарувати їх ще більшою ласкою. Кожного дня проміння Небесного Світила було все яскравішим та теплішим, а Весна все хуткіше та завзятіше роздавала божественну милість її створінням.

Спочатку ця ідилія приносила всім одне тільки щастя, але з кожною наступною добою Весні було все важче та важче поратися з такою величезною кількістю світла та тепла. Кора на стовбурах почала товщати, намагаючись захистити від спеки серцевину, листя висихало та рудавіло. Веселі звірятка вже не обдаровували любов’ю свою Богиню – всі вони ховались хто де міг, хтось в тіні густого лісу, хтось в вогких та темних печерах, а хтось був ладен проривати своїми могучими лапами довжелезні тунелі в товщі чорного ґрунту.

Все це не могло не розчаровувати вразливе Світило, яке вимагало пояснень від Завзятої Весни, яка вже геть заморилася від важкої роботи. Весна ж не без долі провини в голосі зізналася, що осоромилася перед свою Володаркою і більше не в змозі виконувати настільки складне завдання. У відповідь на це, Творець прислав наступного слугу для любої Сестриці – запальне та енергійне Літо. Воно почало ділити любов Великої Життєдайниці між її творіннями, але зовсім не так ласкаво, як попередниця.

Літо прийшло з грізним громом і з проблисками Небесного Синього Дерева, яке з кожним спалахом обдаровувало тендітних створінь життєносним дощем, але взамін забирало чуже життя. Норов у Літа був непередбачуваний – колись неспинні дощі, а іноді смертоносна засуха, яка здавалася нескінченною після моменту свого прибуття, а часом могучі вітри та урагани, які нещадно зривали могутні старі дуби з корінням.

Сонце дивилося на тлінну землю і не могло нічого зрозуміти. Чому зачахли та погнулися високі сосни, твердотілі дуби та буки, чому більше не обдаровують свою Володарку зачарованими взорами? Куди поділися грайливі жайворонки, веселі горобці? Навіть зловіщі круки та граки не показуються її милості. Де сховалися безтурботні зайці, нестримні олені та лосі, завжди голодні вовки та хитрі лисиці? Всі поховалися, ніхто більше не відповідає любов’ю на її любов, хоча вона все робить для того, щоб випромінювати її все сильніше й сильніше.

Тільки співучий Соловейко все тут, як і раніше одаровує свою Життєдайницю піснями кохання. Стурбоване Сонечко почало випитувати у найвідданішої пташки про те, що відбувається на її володіннях. Соловейко розповів, що живі істоти вже не в силах витримувати таку спеку та засуху, що з кожним ранком, вони те і роблять, що чекають заходу Сонця, що б в права володіння прийшов їхній Творець, який не хоче всіма силами спалити їх своїм промінням.

Ці слова вразили Небесне Світило в саму її душу. Як так могло статися? Вона ж все робила щоб її творіння були щасливими, а все вийшло зовсім навпаки – замість того щоб бути улюбленицею, вона стала лише жорстоким катом.

Затаївши глибоку образу з того дня, Сонце з кожним новим сяяло та гріло менше та менше, а Літо ставало слабшим та слабшим. Поволі стихали вітри та буревії, а Небесне Синє Дерево стало рідкіснім гостем. Прийшла нова слуга Творця – Золота Осінь.

Відчувши і зрозумівши, що Сонце вже не карає їх засухами та блискавицями, звірята та птахи почали виходити з своїх укриттів, а дерева випростувалися на повен зріст і наповнили свої серця енергією життя. Здавалося, що все стало як в ті щасливі часи, всюди знову почало буяти почуттями життя та любов, але зовсім не довго…