ІV. Коріння пам’яті

-Чому саме я, Матінко?- в тоні образи та розпачі промовила крихітна Дубиця, -Чим я провинилася перед вами, що ви так нещадно вирішили мене покарати?

-Це не покарання, люба донечко,- величезний Дуб опустив свою крону до Крихітки, ніби намагався щось прошептати їй в уявне вухо, -Така воля Творця.

-Творця?- ще більш розчаровано промовив Паросточок, -Я чимось його образила? Якщо так, то я зроблю все щоб спокутувати свій гріх, тільки не це, благаю вас!

-Тихіше дитятко, не говори таке,- Мовив більший дуб, який був старим другом Праматері, та зростав з нею в цих краях з самого дитинства, -Твоя матір сказала тобі, що це не покарання і ти ні в чому не провинилася перед Великим Творцем. Хвала йому!

-То чому ви змушуєте мене викорчовуватися? Чому проганяєте мене від себе?- Не вгамовувалося молоде Деревце.

-Тому, що така воля нашого Творця. Славімо його!- В розмову вступила стара супутниця Праматері, яка також розділяла з нею цю землю, з самого їх народження.

-Як ви можете таке казати? Звідки ви знаєте?- Саджанець безперестанно осипав зрілі дерева ображеними питаннями, щоб змусити їх побачити в цьому пекучу не справедливість, яку вони прекрасно бачили і без цього, але воля Творця була незаперечна.

-Годі, дитя!- Ревкнув ще старший за Праматір, вже зовсім ветхий Дубище. Це було вперше і в останнє, коли Дубочок відчув на собі таку грубість від нього. Старенький завжди був дуже лагідний з Крихіткою, постійно розповідав їй історії з тих часів, коли він був такий же дрібненький як вона. Розказував перекази про створення їхнього прекрасного світу, лісу – про Великого Творця і його великі творіння. Повчав її поведінці, якої мав придержувати кожен дуб – славетний та благородний хранитель лісу. Тепер вона не бачила в ньому мудрого та ніжного наставника, а навпаки, жорстокого тирана, який прирікає її на загибель, -Так сказали остисті сосни, єдині хто здатні спілкуватися з Великим творцем і розуміти його волю! Навіть ми, древні столітні дуби не маємо ніякого права оскаржувати їх накази, адже через їхні слова проступає священна воля самого Творця!

-Але ж...!- у відчаї пискнуло Дитя.

-Я сказав годі, паршивко! Як ти смієш продовжувати…,- браваду стариганя пересікла Праматір.

-Зупинися Старий Друже. Грубістю тут не зарадиш. Воно ж лише дурне дитя, яке не здатне зрозуміти того, що це ніяке не покарання, а навпаки – благословення від самого Творця!- Праматір ще нижче схилила крону до зляканої дочки й обвила її своїм гіллям, тим самим обіймаючи Деревце, -Ти ні в чому не винне, моє Дитя, і тебе ніхто не прокляв, а навпаки, ти обрана самим Місяцем-Творцем, тут немає причин впадати у відчай, цим треба гордитися, Крихітко.

Ці слова здійснили належний ефект на молодий Саджанець. Вона вже не почувала себе покараною, не бажаною, проклятою та ображеною, тільки відчуття нескінченного піднесення змішане з страхом перед невідомим переповнювало її душу. Гілля Праматері ніжно обвивали її тендітне тільце, в останнє пестили її своєю ніжністю та любов’ю, більше вони цього ніколи не відчують, це залишить в їхніх душах глибокі рани, аж до самої смерті.

Інші дерева дивилися на це і були переповнені суперечностями. З одного боку, це душероздираюче видовище не могло залишити байдужим навіть саме жорстоке дерево в лісі. З іншої, вони сильно засуджували Праматір.

-Вона мала підготувати її…,- Почувся далекий шепіт стоячих позаду дубиць.

-Авжеш, як можна було не подумати про це? Крихітка з народження мала знати про свою долю, який сором…- Праматір чула ці докори, вони ще більше рвали її душу.

Вона дійсно мала сказати їй про це, вона безліч разів хотіла це зробити, але не змогла. Та, котра народила на цей світ понад тисячу деревцят, розсіяла їх по всьому лісу. Вони були поряд з нею, Матінка бачила як виростає кожне з її дітей і нескінченно раділа цьому. Так продовжувалося роками, десятками, сотнями років. Аж поки Остисті Сосни не повідомили нову заповідь від Місяця – Священний Ліс вже настільки великий та густий, що не може вже стати домом для наступних поколінь. Новонароджені Деревцята мають готуватися до того, щоб покинути рідну землю, в пошуках нової домівки, де вони будуть славити Творця, для тих, хто ще не пізнав його безцінне єство.

Мати, по неволі,  сама бачила в цьому принизливу несправедливість, але відмітала свої думки та здогади, в страху прагнула придушити в собі відступницькі відчуття, виправдовуючи все непохитною волею Творця. І в неї, хоч з трудом, все це прекрасно виходило: бажання Місяця – закон, не дотримання його – гірше за смерть. Хоч в її серці назрів конфлікт, але вона обов’язково стане на бік свого Божества, по іншому не може бути.

-Ти перша, моє дитя, кого наш Великий Творець обрав для надзвичайно важливого завдання,- Деревце заціпеніло від таких слів Матері, -Ти станеш першою, кого він відправить на чужу для нас землю, щоб розсіяти твоє сім’я по ній і зробити її твоєю. Ти станеш Праматір’ю нового Священного Лісу, який буде прославляти нашого Бога в краю, де про нього ніхто не знає.

Ця річ прозвучала особливо палко та надихнула не лише Дитя Лісу, а і всіх слухачів, які натхненно звели свої крони до нічного неба, на якому вже не було видно Творця – за небокраєм вже пробивалися перші проміння ранкового сонця, знаменуючи початок нового дня. Лише тонка смужка Місяця навпроти сонячного світла споглядала це єство, ніби посміхаючись своїй Крихітній Обраниці в путь у кожній краплі вранішньої роси.

Заворожуюче споглядання ранкового дива перервала Мати.

-Час настав моє Дитя, твій священний похід розпочався,- Натхненно мовила вона, але її гордий голос здригнувся під кінець, а крона переливалася срібним блиском від ранкової роси, яка наче сльози проступила на її молодому весняному листі.