ІІІ. Привид минулого

Вже не було сил далі плентати своїми дерев’яними кінцівками… Вже бозна скільки часу Саджанець біг без зупину, прорізуючи своєю маленькою постаттю нічну пітьму. Лише Місяць та Зорі спускали трохи світла на сиру землю та ніби споглядали його поневіряння по темному світу.

Треба бігти далі, далі від цих злиднів. За той час, за який Дубок біг, Великий Місяць вже встиг піднятися майже до екватора, освітлюючи своїм лагідним промінням нічну пітьму.

-Так… Це була вона… Та…, на котрій було випалене клеймо…, котру торкнулося Небесне Синє Дерево…- Тільки грізні образи Старого Дуба крутилися в голові Крихітки. Що вони означають? Чому вони говорили про його Любу Матінку, наче вона була якимось чудовиськом? Адже вона була прекрасним деревом, вічно лагідна та привітна до будь-якого створіння, до будь-якого подиху вітру, до будь-якої краплі дощу. Вона б нізащо не прогнала інше обездолене деревце, а навпаки, все зробила б щоб втішити нещасного, загріти своєю любов’ю. Не те що ці лиходії, ці безжальні чудовиська, які сміють називати себе серцем лісу, які живуть цілими століттями – століттями злоби та ненависті до всього живого.

-Геть звідси…! Клятий Покруче...! Звісно…, ти прийшов сюди…, щоб погубити всіх нас…- Чому вони говорили йому такі жахливі речі? Що він вчинив лихого за своє життя? Не пройшло навіть одного дня після його викорчовування, як його вже настигла жорстокість і ворожість, як його вже намагалися погубити такі ж як і він сам.

-Геть...! Геть звідси…! Забирайся… і більше ніколи не повертайся сюди…!- В серце Дубка прокрадалася злість та образа. Оточений любов’ю та теплом рідної матері, він ще ніколи не відчував подібного. Вмить в середині прокинулася пекуча жага знищити, спалити, обернути в попіл, зробити болячи їм всім – тим, хто зробив боляче йому та його Матінці. Але що він може поробити? Він же лише Крихітний Саджанець, маленький та тендітний, а вони Величезні Старі Дуби, стовбури та гілля який товщали з року в рік впродовж цілих століть.

Він пригадував з якою легкість Столітній Душогуб крутив та вертів ним в своїх гіллях, як просто гнув та надломлював його тільце, наче Дубочок був не йому подібним живим створінням, а гнилою гіллякою, яка вже нічого не варта.

Думка про це вселила в Дитинча Лісу відчай та страх, молоді ноги-коріння вже не в змозі бігти далі. Аж раптом їм на шляху став величенький камінь, якого Саджанець не помітив за нічною вуаллю. Він уже не відчував «ногами» землю, а його тіло перебувало в невагомості, а потім зіткнулося з сирою землею.

Це було боляче… Як і все, що трапилося з ним за останній час. «Серце» розривалося від туги та болі. Розум намагався заспокоїти його та змусити тіло піднятися, щоб йти далі, але воно відмовлялося підкорятися. Дубочок лежав розпростертим на вогкій від ночі траві не в силах навіть поворухнутися.

Це була спокійна та тиха ніч, яка аж ніяк не відповідала почуттям Деревцятка. Сира земля обіймала свого Сина вологою травою, а лагідний нічний вітерець холодно лоскотав його гілля та листя, нашіптував Дубочку свої заспокійливі пісні, а він просто лежав, наче причарований цим, на мить він навіть забув про своє горе, щось таємниче було в цьому. Він лежав та дивився на небо, на якому не було жодної хамаринки, воно було чисте як морська гладь, яку він часто споглядав з рідного урвища. На цьому чистому небі в повній красі на нього дивився Повний Місяць та Нескінченні Зорі.

Матінка-Дуб розказувала йому неймовірно цікаві історії про Місяць та Зорі, які вона почула від Остистих Сосен рідного лісу. Наче Зорі - це дерева, які ще крихітним насінням священний вітер відніс на небеса до Творця Місяця по його волі, обраних від найблагородніших та найзнатніших хранителів лісу для вищої цілі - спостерігати, надихати та оберігати нас – простих смертних дерев, поки Всемогутній Місяць творить та споглядає інші світи. Ці світи, так само як і наш він зіткав пітьми та пилу, щоб ми – його творіння, могли милуватися та прославляти його велич. І лише в одну ніч з тридцяти він постає перед нами в повній красі, щоб в ці тихі та священні ночі ми в повній мірі могли насолоджуватися нашим творцем, а він в свою чергу обдаровував усіх своїх творінь благодаттю та спасінням від страждань та не справедливості, які він попускає заради того, щоб випробувати найдостойніших з них та забрати на чисте небо до себе, або покарати на вічні муки найганебніших, з допомогою свого жорстокого слуги – Небесного Синього Дерева.

Дубочок, лежачи на землі, пригадував ці прекрасні історії Матінки-Дуб та надихався ними. Він лежав на сирій нічній землі та дивився на Творця Місяця, а Творець Місяць дивився на нього. Саджанець почав запевняти себе, що всі ці страждання впали на його плечі лише через те, що Творець бачить в ньому щось неймовірно прекрасне і вирішив випробувати його, щоб в майбутньому подарувати йому все, а його дітей зробити Небесними Зірками. Від цієї думки Крихітці стало набагато легше, наче з’явилося друге дихання і всі ті біди, які настигли його минулого дня почали здаватися йому лише дрібними негараздами на його шляху до Всемогутнього Місяця.

-Син.- Невже він справді почув це? -Син.- Вдруге це слово пролунало в його свідомості. Цього не може бути!

Маленький Дуб з величезним душевним піднесенням піднявся на ноги-коріння – він вже не відчував їх настільки слабкими як раніше, навпаки, від цих переконань він відчув себе наймогутнішим деревом на світі. Піднявшись і гордо випроставшись на весь свій не великий зріст, він миттю оглянувся в нічну пітьму, яку освітлювало лагідне Місячне світло.

-Син.- Невже це вона?! Дубочок миттю повернувся в сторону джерела звуку і побачив її – свою Матінку. Он вона стоїть вдалині, осяяна Творцем, кликала його до себе своїм лагідним голосом, як і раніше.

-Син.- Маленьке Деревце миттю ринулося до неї, навіть швидше, ніж коли тікало з ворожого лісу. Забувши про втому та біль в виснаженому тілі він мчав до неї і сира земля вже відчувалася зовсім не сирою, а холодний попутний вітер зовсім не холодним, а навпаки найтеплішим і найлагіднішим, він наче ніс його на собі, на зустріч до самого дорогого і милого, хто може бути.