ІІ. Покруч

Що робити? Куди йти? Лише ці питання поставали в голові Маленького Дубка і складали другу частину його важких дум і могли суперничати з невмолимим горем за Рідною Матінкою. Він за декілька митей свого життя втратив все що йому було дороге і мало якесь значення. Тепер Крихітка залишився сам один в цьому незрозумілому для нього світі, не знаючи куди податися і чого шукати, але треба щось робити, хоч спробувати якось вижити, щоб загибель Матері-Дуб не була марною.

Саджанець відвернувся в протилежний бік від урвища, не в силах більше дивитися на свою минулу домівку та ступив декількома непевними кроками вперед, в невідоме. Кожен новий крок давався все важче та важче, чим далі від дому тим все складніше. Тепер перед поглядом стояла не безкрая блакить, а широкі зелені хмари з крон різних дерев, які покрили таку саму зелену траву, ніби ховаючи щось від інших. Це ліс, про який Мати-Дуб постійно розказувала йому, в подібному місці вона сама народилася, прийшла з нього, тому що для неї не залишилося там місця. Дубок часто споглядав цей ліс з висоти свого старого дому, він ніяк не міг зрозуміти, чого Мати обрала саме це пусте урвище, чому не вкорчувалася біля інших дерев, біля собі подібних, а натомість обрала життя самітника. Хоча вона часто пояснювала йому це: «Дуже складно знайти новий дім, де тебе приймуть і ти станеш своїм деревом, от мені це виявилося не під силу». Якби ж він міг зрозуміти ці слова, але це було неможливо, адже єдина істота з якою він був пов’язаний це його Турботлива Матуся, яка всіма правдами і не правдами розказувала йому, щоб він навіть і гадки не мав приближатися до цього лісу коли викорчується. Вона навіть під час своєї погибелі згадувала це.

Але вибору немає, треба йти в цей ліс, до собі подібних, вони мусять його чимось розрадити та допомогти, мусять дати прихисток. Він і його Мати обов’язково так вчинили б для іншого деревця, яке зазнало б такого горя.

Дубок спускався по пологому схилу урвища на зустріч широкій лісовій долині, яка була роз’єднана стрімкою річкою, яка нижче, під урвищем, впадала в безкраїй ліс з блакитних дерев, про який Матуся-Дуб дуже багато йому розказувала. Знаходячись далеко від гаю, всі його жителі для нього були наче на долоні, наче такі ж маленькі саджанці, як він, але їх було більше, набагато більше - сотні, тисячі, десятки тисяч дрібних деревцят, які тісно поєднані один з одним в єдиний зелений океан, немов той, на який він дивився кожен день від самого свого народження. На мить він подумав, що всі вони могли стикнутися з такою ж бідою, як і він, пережити таке ж нещастя як і він. І воно об’єднало їх, змусило кожну зелену краплинку безкрайого листяного моря злитися воєдино, щоб пекуче сонце не змогло висушити їх з лиця землі. Цими думками Маленьке Деревце прагнуло оговтати себе, підтримувало надію в своєму серці на прекрасне життя в новому домі. Вони мусіли його прийняти, цю Крихітну Осиротілу Краплинку, як будь-яке море любо приймає кожну краплю дощу. Але ж…

Ось він уже майже спустився з схилу, приблизився до завітної діброви. Тепер перед ним стояли не такі ж дрібні деревцятка, як і він сам, а величезні широколисті дуби, які своїм розлогим гіллям наче перепліталися один з одним, наче стаючи одним цілим. Сонце вже зайшло за обрій криваво-червоним західом, знаменуючи цим закінчення найжахливішого дня в житті Деревцятка. Дивлячись на цих кремезних велетнів заспокійливі думки надії вже почали танути в розумі, а в душу Дубка не свідомо підкрадався страх та згадувалися застережливі слова Матері.

Він підходив все ближче та ближче, а вони ставали все більші та більші, аж поки не підійшов впритул до одного з цих гігантів. Мати-Дуб розказувала, що не дивлячись на те, що вони були на краю лісу, це були старезні дуби, старезні та дуже горді. Вони не підпускали до своєї діброви майже нікого, навіть своїх рідних Діточок вони проганяли ревучими вітрами в далекі краї від себе, ще коли ті являлися на світ лише беззахисними та дрібними жолудями, не бажаючи розділяти з ними в майбутньому сонячне проміння. Відмежувавшись від всього світу, вони задовільнялися товариством лише один одного, закоренілі в своїх сліпих переконаннях, та відчуджені до нових поглядів та думок. Це робило їх ще більш зарозумілими до незнайомців та ворожими для зовнішнього світу.

-Ааааа...- Ліниво протягнув Двохсотлітній Здоровань, коли Маленьке Деревце торкнулося своїм гіллям до його товстезного стовбура, привертаючи до себе його увагу. -Це… ще… хто тут… такий? Ааааа… Чого тобі потрібно… від мене... Маленьке Дервецятко…?- Дубочок боязно відсахнувся почувши цей протягнутий низький бас Довгожителя, котрий в цей час неквапливо зігнув свій товстезний стовбур та схилив свою крислату крону, щоб детально з висока розгледіти Маленького Чужинця. -Оооо… який Маленький… Вже вісімдесят дев’ять літ… пройшло з того моменту… відколи я в останнє бачив… такого Крихітного Дубочка… Чи..., навіть…, вісімдесят десять… Бідна моя крона…- Він повільно помахав нею, намагався щось згадати в своєму розумі, повільно обдумовуючи щось. -Здається я зрозумів…- Дубище ще сильніше зігнув свій стовбур, а з гущі його заплутаної крони вийшло здоровенне гілля, яке обвило тіло Саджанця наче повитиця та підняло на рівень «голови» Старого Дуба. -Я зрозумів… чого ти… хочеш…- Дуже серйозно та з нотками суворості промовив він. Від цього тону Маленькому Дубочку стало геть лячно, адже він такий тендітний, такий беззахисний перед цим велетнем, такий не значимий. Годі Двохсотлітньому Гіганту прикласти лише двохсоту долю своїх сил, як стовбур та гілля Малюка скрутиться в маленький клубочок і буде більш схоже на перекотиполе, ніж на молодого дубового саджанця. -Ти… хочеш… вкорчуватися тут…! Гааааа…?- Гілля Здорованя почало стискати Малого, від чого той почав весь дрижати та тріщати віт страху. -Відповідай…!- Пролунало напівкриком і вже було чути, як інші дуби, які перебували до цього в нескінченних снах та важких думах, почали рухати своїми кінцівками та спросоння розсипати літнє листя. Дубочок невпевнено, в знак згоди почав кивати своєю кроною. -Агаааааа…то ти хочеш…оселитися тут…, поряд з нами…- Маленький почав кивати більш бадьоро, може цей Стариган дозволить йому приєднатися до них, стати частиною їхнього лісу. -Хочеш… вкоренитися тут… Хочеш зростати тут…- Дубочок закивав ще більш радісно, Дуб став спокійнішим, врешті-решт, Малому Деревцятку так здавалося. Старий щось обмірковував в своєму старому розумі, а його гілля більше не намагалося скрутити Дубка, від чого він почав запевняти себе в лагідності Нового Знайомого, в його прихильності до нього. -Хочеш ставати вищим тут… Переді… мною…- Саджанець ще сильніше забився в радісній згоді виказуючи цим величезну прихильність до майбутнього сусіда. -Щоб затьмарити мене…!- Старий Дубище проревів в негодуванні, а його гілля ще більше осилило хватку. -Щоб… викрадати… сонячне проміння від мене…!- В нерозумінні Дубок почав активно махати головою в боки, надіявся відігнати ворожий настрій в Старого Дуба. -Хочеш… вкоренити своє підземне гілля… глибоко в грунт..., щоб викрадати життєдальну воду від мене.., яка мені на старість літ так потрібна…!- Старий Гігант ревів та тріщав своїм гіллям, будив своїм ревом всю околицю лісу, зжимав та душив Дитинча в своїх гіллях. -Хочеш… ставати сильнішим…! Щоб в майбутньому строщити мене…! Вирвати з корінням…! Розірвати на короткі палі…! Погубити та зайняти моє місце, дрібний виродку…! Нізащооооо…!!!- Ще трошки і Саджанець буде поламаний на хмиз, який Дубище розсіє по вітру своїм панічним ревом.