І. Викорчовування

Ось і настав той день, перед яким Мати-Дуб весь цей час безперестанно тріпотіла в своєму хвилюванні. Момент, який знаменує собою вивільнення з материного прихистку її єдине на цей момент дитя. Ще трохи і маленький Саджанець звільнить себе від материнської землі, звільнить своє коріння від материнського, яке годувало його з самого народження, відколи оболонка маленького коричневого жолудя, випавшого з запутаного дубового гілля,  розірвалася та вивільнила на землю сім’я, яке дало початок життя її дитині. Молодий Саджанець мусить це зробити, так само, як і колись це зробила його Матінка-Дуб, задля того, щоб його не застеляла гігантська тінь його прекрасної Матінки на цій тлінній та приреченій землі, щоб він покинув її та шукав власний дім, в якому, як і вона мріяла, він дасть початок десяткам, чи навіть, сотням нових життів, адже так воліє сама їхня природа, їхній Творець.

Багато часу пройшло з того моменту, коли Мати-Дуб викорчувался поряд із своєю власною матінкою, геть далеко-далеко від цих країв, де, мабуть, з того часу вже мала створитись ще більш густа діброва з її дубів-братів та дубів-сестер, які не викорчувалися, а залишилися виростати та покривати своєю тінню землю їхньої спільної життєдальниці. На долю Матінки нашого маленького Дубка випала інша доля, набагато важча та відповідальніша ніж її ближчих родичів. Вона мусіла покинути край свого місценародження, своєї сім’ї, задля пошуку нового місця, де мав вирости новий гай, ще більш пишний в своїх зелених кронах тисяч її дітей, адже місце де вона народилася вже було повністю обжито її родичами, які з’явилися раніше та вп’ялися своїми коріннями міцніше в рідну землю і не мали аж ніякого бажання покидати її.

І молоде деревце, яке вийняло своє коротке коріння з землі вислухало всі настанови своєї старої матері, вирушило на пошуки своєї власної землі, де вона б створила свій новий дім, який би змусив Праматір гордитися нею, а братів та сестер по чорному заздрити її успіху. Але скільки б Мати Дуб не подорожувала, скільки б вона не шукала для себе нову, вимушену домівку, стільки ж переживала невдачі та розчарування. Ось - прекрасна лісова поляна, але оточена мішаними лісами з насупленими високими буками та вередливими та чистолюбними березами, геть не гостинними до неї. Тут – широчезна тайга з твердим, холодним грунтом та ворожими соснами, до яких лише підійдеш, а вони роздеруть твою маленьку крону своєю колючою хвоєю. Там – безкраї та пагорбисті степи, яких її Матінка веліла остерігатися найбільше, адже це страшенний гріх оселятися в таких місцях, той хто йде на такий жахливий злочин проти волі Творця буде покараний бичем кожного високого та самотнього дерева посеред пустого поля – Небесного Синього Дерева, яке своїм гігантським пекучим гіллям може спалити її вщент.  А далі – нескінченні пустирі з випаленою землею та трясовинами, аж ніяк не придатні для вкорчування.

Останньою порадою Матінка Дуб вирішила знехтувати. Покарання за такий самонадійний вчинок, все таки, настигло її, разом з Небесним Синім Деревом, зустріч з яким вона змогла пережити лише завдяки чудові, адже у кожного кого воно торкнеться, Дерево забирає найцінніше – життя. Найстаріші та наймудріші дерева – Остисті сосни, гадали що Небесне Синє Дерево, торкаючись своєї жертви, заживо випалювало та пожирало його розум та енергію життя. І з кожним наступним нещасним деревом, воно стає все більшим та сильнішим, а його крона крислатішою. І так буде відбуватися, допоки Небесне Синє Дерево не поглине увесь світ – по волі нашого Творця.

Після доторку, Матінка-Дуб чомусь не загинула – Душогуб зміг залишити на корі її молодого стовбура випалений знак зі своїм відображенням, але і цього було достатньо, щоб перетворити життя Молодої Дубиці на пекло, тому що цей знак являвся лиховісним клеймом, який назавжди зробив її вигнанцем.

Отже, нещасне молоденьке дерево мусіло засісти на єдиному знайденому більш-менш придатному для життя клаптику вільної землі – на урвищі, яке в гордій самотності височіло над блакитним морем з однієї сторони та широкою долиною та дібровою з іншої.

Оселитися в цьому на перший погляд хорошому місці було непрощенною помилкою, адже в своїй самотності це місце таїть в собі саму смерть.

Але з іншого боку, що їй ще залишалося робити? Інші дерева проганяли її, як тільки бачили страхітливе клеймо, безкраї степи заливалися жаром літнього сонця та кишіли термітниками, які зжирали самотні дерева заживо, а йти шукати іншого притулку вже не було ніякого бажання та сенсу. Молодому Дереву тут навіть сподобалося, звідси видно безкрайній ліс з блакитних дерев, в якому десь вдалечині часто прогулювалося Велетенське Небесне Дерево, яке чомусь ніколи не торкалося одного й того самого дерева двічі, так розказували Престарі Остисті Сосни. Чомусь це видовище їй завжди подобалося, навіть не дивлячись на той біль, яке воно їй принесло…

Проходили десятки років після того, як Мати Дуб вкорчувалася над цим безкраїм морем. Тонкий та слабкий пагінець випростався в товстий та могучий стовбур, який держав на собі пишну та розгалужену крону, а коріння вп’ялося глибоко в землю, не даючи більше ніколи змоги покинути цей мальовничий, але безплідний та пропащий край. Лише з лівого боку, крона майже не виростала, таке покарання Творця. Потім, серед невизначено великого числа жолудів, яких породило її гілля, і яких віднесло блакитне море, або поглинула безплідна земля, з’явився єдиний маленький паросток, який зміг протистояти цій жорстокій природі, який відповів на всі молитви та сподівання своєї Матінки своїм виживанням. І ось, рік за роком, він виростав, дозрівав і це неймовірно ощасливлювало Матінку Дуб, але з іншого боку обтяжувало її переживання про майбутнє. Він має покинути цей край, тут йому не буде щастя, навіть разом зі своєю Матінкою, це пусте урвище погубить їх, втопить в синьому морі, позбавить себе від них, вона не могла цього допустити. З кожним роком, їхні тіла ставали все тяжчі та тяжчі, а пухку землю втримати своїм густим корінням все важче та важче, аж поки вона не зсунеться та не поховає їх в синьому морі. Такі думки розривали її турботливе серце, адже настав час, коли вона повинна розпрощатися зі своїм єдиним дитям, вона повинна це зробити, поки не пізно. Маленький Дуб має продовжити її давні пошуки справжньої домівки, де він продовжить їх рід, як колись шукала вона сама. І ось цей момент настав.