Божевілля.

Зал кабінету міністрів уже охопила пізньовечірня темрява, проте вуличні ліхтарі дозволяли вбивці розгледіти вміст грошових мішків у підкові. Схвильована заволодінням чималої вигоди людина свідомо не запалювала люстру з ансамблю кришталевих плафонів над столом. Не бажаючи привертати уваги до мільярдів і трупів на підлозі, прем’єр став діставати банкноти із зображенням Бенджаміна Франкліна та намагатися перерахувати їх. 

— Цей міністр фінансів ще той математик, вічно дурив нас своїми підрахунками. А якщо тут нема десяти мільярдів? Або, навпаки, октильйон? — раптом спалахнув надією чоловік. — Тоді я не тільки заволодію чорноземом, багатствами під ним, легалізую героїн і налаштую борделі, а й зможу купити країну. Весь народ буде на мене батрачити. Точно, тут має бути октильйон. Цей квітчастий піжон з екватора діяв напевно, мабуть, боявся, що його бананова республіка скоро розвалиться, тому належне підготувався. Звісно, хто б йому літій за копійки віддав? 

Прем'єр-міністр став судомно викладати нові купюри з мішків і рахувати їх, перебираючи до запаморочення.

— Мільйон сто, двісті тисяч... Тридцять, сорок... Мільярд... 

Нулі перед втомленими очима впертого рахівника вже двоїлися і троїлися. 

— Я багатий, багатий! Страшенно багатий! Впевнений, куплю всіх. Мені будуть заздрити королі, президенти та олігархи. Який же дурень цей Малюк, стільки грошей був готовий віддати за літій. 

Убивця слинявив і слинявив свої криваві пальці щоразу, металічним присмаком нагадуючи собі про скоєний злочин. 

— А що коли ці безмозкі міністри не померли й зараз підслуховують? Чекають моменту накинутись і відібрати скарб? Ні, — знову крадькома озирнувся прем'єр-міністр, — такого допустити не можна. Ніхто не встане між мною і безмежною владою. 

Політик прислухався, гробова тиша в напівпохмурій залі так і стисла його збуджену психіку. 

— Причаїлися. Вони причаїлися, чекають. Ще ті хитруни. Думають, я ідіот і нічого не розумію. Ну вже ні, мої октильйони залишаться зі мною.

Перебуваючи на межі великого зриву, чоловік потягся за виделкою та обережно поліз із підкови. Крок за кроком підкрадаючись до жертв, охоплений стійким небажанням ділитися з будь-ким, прем'єр-міністр завмер над найближчим трупом і прислухався. Тиша продовжувала здавлювати його голову. 

І раптом за розбитим вікном пролунав гучний сміх людей, які проходили повз будівлі. Якщо хтось у цей момент відчував щастя, то це, звісно, не готовий вбивати чиновник. Подія на вулиці була по-своєму трактована озброєним вилкою безумцем, тому він, ніби ошпарений, кинувся на бездиханне тіло. 

— Ти ще смієш наді мною сміятися? 

Він узявся хаотично тикати вилкою плоть. 

— Негіднику! Думаєш, я дурень і не зрозумів, що тут відбувається? Вирішив мене обікрасти. Ні, я вас швидко на той світ відправлю. Октильйони мої! 

Чергова хвиля розкотистого сміху зовні підлила олії у вогонь. 

— Ага, ви теж дозволяєте собі наді мною знущатися? 

Убивця диким поглядом окинув решту трупів і ринув до них. Неймовірна картина могла б розбурхати будь-кого, але, на щастя, ніхто не бачив, як воістину божевільний чоловік кривдив виделкою своїх конкурентів. 

— Здохніть! Здохніть, негідники! Героїн, борделі, земля та надра — усе це моє. Моє, моє! 

Він з усіх сил скакав на тілах, ніби хотів прочавити їх у підлогу. І так до крайньої втоми рисачив збочений убивця. Невідомо, чим би все закінчилося, якби не крутий поворот подій. 

— Фух, втомився, — на мить завмер він. 

І зиркнувши на розбите вікно, остовпів. З вулиці підіймався закривавлений правитель Річ-Ленду і жалібним голосом говорив: 

— Ти замордував мою дружину і мене змусив покінчити життя самогубством, — уже сповзав із підвіконня частково паралізований король. — Однак я вижив… 

Він іскрився страшною ненавистю. 

— …вижив, щоб роздерти тобі горло. Іди сюди, не бійся, — так і тяглися роздерті липою руки вперед. 

— Я, я... — глибоко задихав прем'єр-міністр, не розуміючи, як таке можливо. 

Проте наступні слова каліки зупинили його від втечі: 

— Поверни мені мої гроші негайно, ти їх нечесно заробив. Горіти тобі в пеклі! 

— Повернути? 

Чиновник миттю поглянув на дерев'яну підкову і жадібність придушила страх. 

— Нізащо! — гучно крикнув він і пригрозив: — Ти зараз вдруге здохнеш. 

У повітрі залітала кривава вилка і, коли вбивця вже хотів виконати обіцянку, відбувся черговий вихор подій. Трупи, що лежали на підлозі, почали підійматися та висмикувати з себе все, чим їх позбавили життя. 

— Поділися! Поділися, негіднику! Інакше проткнемо тебе, як індичку. Більше не обдуриш колег, — звідусіль пригрозили міністри. 

І почали брати в оточення раптом розгубленого психопата. 

— Ні, ні... Гроші мої, — так і заскімлив політик. 

А страшне кільце змусило його шукати вихід. 

— Ви мене не дістанете, криваві виродки. Октильйони мої!