Палкий прийом короля.

Урядовий кортеж із п'яти мерседесів вороного кольору з охороною на бортах та лімузином з прем'єр-міністром за кермом безперешкодно розтинав міські вулиці. Тимчасово залишений без роботи водій міцно тримався за ручку і мріяв скоріше вийти назовні. Подібні думки крутилися в головах і перекладача з помічницею жвавого їздця, але суперечити його скоробіжній забаганці ніхто не наважувався. 

— Чуєш, Жеро, — злегка обернувшись до прочиненого віконця, що розділяло простір лімузина на кабіну водія та салон, голосно сказав прем'єр-міністр, — ти це, сильно не затягуй з перекладами. Туди-сюди й нехай король розщедрюється. І взагалі, навіщо цей обід? Вигадали ж протоколи всілякі. Бовдури, час їм нікуди дівати. Чому не можна просто взяти й обмінятися вигодою. Скажімо, прямо в аеропорту. Їм — дозвіл на видобуток літію, нам — гроші. Дамо щось із собою пожерти та нехай летять назад, а потім копають скільки влізе, нам не шкода. Ну, хіба я не правий? 

Політик покосився на зіщулену від шаленої їзди помічницю. 

— Вибачте, босе, — долаючи нудотний рефлекс, сказала дівчина, — але на цій зустрічі ще буде п'ять наших міністрів, вони зобов'язані поставити запитання. До того ж я вам говорила про вподобання короля щодо церемоній. 

— Говорила, — відмахнувся можновладець. — Тому я і злюся! 

Він вдарив рукою об кермо. 

— Придумав же хтось марнувати час, поводитися ненатурально і ламати комедію. І взагалі, як тільки я очолив Кабінет міністрів, від безглуздих порад відбою немає: туди не ходи, сюди не ставай, цього не роби. Цілковита дурня. 

Чоловік став роздумувати, як оптимізувати майбутній процес з максимальною вигодою для себе. 

— Ще скажіть, що мені не можна сідати за кермо лімузина. Коротше, — підсумував він, — не затягуй з перекладом, Жеро. Як тільки гроші візьму, скажеш, що мені треба негайно бігти. До мене ж ціла черга стоїть охочих дати хабар. А час на посаді обмежений, рік-два і зіллють. Так роблять завжди, щоб зняти напругу в суспільстві. Домовилися, Жеро? 

Прем'єр-міністр замовк в очікуванні, а з салону почулися голоси: 

— Пробачте, але я не Жера. 

— Авжеж, босе. Вам не слід сідати за кермо лімузина, і охорона не повинна за нами гнатися, — подивилася помічниця назовні. — Таке враження, що ми намагаємося від неї втекти. 

— Так воно і є, — підтвердив прем'єр. — На біса мені стільки охоронців? Я сам кого завгодно приб’ю. 

Далеко не дрібний собою чоловік заграв плечима. 

— Бач які, намагаються з мене ляльку зробити. Незабаром будуть дупу в туалеті підтирати. 

— Звісно, босе. Але так, — неголосно заперечила помічниця, — вимагає протокол, ви повинні сидіти в салоні, а поряд з вами — перекладач. 

— Мені й тут непогано, — невдоволено пхикнув політик і додав: — Жеру сама розважай.

— Я не Жера, — вкотре спробував привернути до себе увагу щупленький хлопчина з окулярами на носі й зачіскою, наче після невдалого сну. 

— Тож будуть ще міністри, — почав уголос кумекати прем’єр. — Кажеш, мають поставити запитання. 

— Мабуть, босе, — негайно відповіла дівчина.

— Що ж, це навіть добре, — раптом усвідомив можновладець. — Ми цього короля закидаємо запитаннями, аби Жера встигав перекладати. Закидаємо, мало не буде. Змусимо добряче розщедритися. А як же інакше? Негоже володіти такими багатствами й ні з ким не ділитися. Жеро, ти готовий до мозкового штурму? 

Політик покосився у відчинене віконце. 

— Я не Жера, — ледве заворушив губами миршавець і ледь не заплакав. 

— Ну-бо сміливіше! 

Прем'єр-міністр вдав суворе обличчя, чим навіть налякав перекладача, змусивши притиснутися до спинки диванчика і передумати товкмачити одне й те саме. 

— Готовий, — більш впевнено сказав хлопець. — Я-я... Знаю багато мов: англійську, французьку, німецьку. 

Він узявся демонстративно загинати пальці, що миттєво набридло особистості за кермом. 

— Та хоч бабуїнську, мені все одно. Головне — октильйони! 

— Пробачте, — зам'явся хлопчина, — така мова мені невідома. 

— Гаразд, Жеро, замовкни. Я скажу, коли говорити. 

Політик зосередився на дорозі й почав повертати з траси до аеропорту, що ось-ось мав визирнути серед розлогої інфраструктури. 

— Босе, — розкрила теку з інструкціями дівчина, — у нас зараз урочистий прохід через термінал, зможете привітатися з людьми. Потім червона доріжка, фотосесія на згадку і вшанування любителя церемоній — короля. 

— Який ще термінал і люди? — округлив очі прем'єр-міністр. — Не збираюся я ні з ким вітатись окрім цього власника октильйонів. Немає в мене на таке часу. 

— Так, але... Мої теки, тут сказано... — розгубилася помічниця. 

— До біса твої теки. 

Можновладець твердо вирішив, як збирається діяти. 

— Негайно розпорядися, щоб нас пустили на злітну смугу. Ніс у ніс зустрінемо літак. Буде ще та церемонія, подібного король точно не переживав. Навіть ваша протокольна служба до такого не допре. Крім того, — продовжував займатися самодіяльністю ще той дипломат, — людина має второпати — ми не з боягузливих. Справжні чоловіки нічого не бояться, і таким завжди багатства валяться на голову. Повір, король отримає задоволення у сто разів більше, ніж від ваших червоних доріжок та хліба з сіллю. У результаті відвалить нам левову частку свого октильйону.