Правда (фінал, частина 1)

                                            *

Коїлося щось дивне. Полишивши ліс, грізний ведмідь дав драпу та шукав прихистку у садку травника. Хмара різнокольорових птахів також вирішила, що садиба з рідкісними рослинами стане гарним пристанищем. Майже знищений усіма можливими звірами сад – наслідок чогось значно серйознішого, ніж самі дикі звірі. І хоч цей "зелений рай" був "дитиною" Скруджера, він чудово розумів – зараз варто перейматися іншим.
Щось лихе змусило тварин покинути домівку. Гарною ідеєю було б послідувати прикладу звірів, відчуття яких у багато разів перевершували людські, та забратися якнайдалі. Але Скруджер втомився втікати. 
Старий мав безліч секретів, один з яких полягав у його непересічних навичках в алхімії. І так, травник мав з десяток заготовлених зіллів, тож саме на них і був спрямований його погляд.
Темно-сині очі прискіпливо бігали маленькими флаконами, наповненими різними на колір рідинами. Справа в тому, що мова йшла про неймовірно важкі зілля, а такі взагалі не варто
вживати (особливо без зайвої на те причини, а така була).
Скруджер був стратегом, він планував, наче граючи в шахи, розраховував всі комбінації та можливі сценарії. Котре зілля підійде найкраще? Дуже відповідальний, а головне цікавий момент. Хибний вибір може коштувати життя, обирай мудро, старцю.
- Еники, беники... — втомлено прорік старий травник — візьму ось це (що я можу сказати, такий підхід, якоюсь мірою, також тактика).
Яскраво-червоне зілля скидалося на вишневий пунш. Лише прохолодний і без фруктів. Від смаку подібного очікувати не варто (що це за зілля? Ага, так я вам і сказав).
Враз Скруджер завмер з "відповідально" обраним зіллям в руках, нашорошивши вуха він прислухався. Чулося слабке тупотіння, а поверх цього басистий хрюкіт.
- Рок? — від здивування старий ледь не впустив зілля — Навіщо йому...хіба що...
Похапцем травник кинувся до старої, роками замкненої шафи. Курява здійнялась у повітря, коли його рука відімкнула її та висмикнула щось з верхньої полиці. Важко кашляючи старий відступив. Цим "чимось" виявився старий, подертий та пахнучий старістю гостроверхий капелюх Ганондорфа (і ні, капелюх не вмів розмовляти).
- Час настав. — сумирно промовив старий натягуючи капелюха. — залишилось...
Скруджер глипнув на костур, а потім на біле чорнило. Дивна усмішка з'явилася не його збудженному обличчі.

                                            *
За кілька хвилин чергова втеча диких тварин засвідчила про прибуття нових гостей.
Казковий будиночок взяли в кільце.
- Виходь!
Низький холодний голос Рока змушував квіти, які вціліли після переполошених звірів, в'янути, а група нічних птахів, що було сховалися на верхівках дерев, зірвалися та полетіли ген-ген* за край.
- Секундочку!
- Ніяких секундочок, виходь!
- Як скажеш, Року, я вже виходжу!
Двері розчахнулися, у двір вийшов справжній чарівник! (або той, хто прагнув на нього скидатись)
- Що це за цирк? — байдуже мовив Рок.
Його шестірки думали дещо інакше.
- Чорнодушний вельможе, його палиця... він, він досі чарівник...
- Що за дурниці! — відмахнувся Рок молотом, чим ледь не відправив голову одного з бандитів у хоум-ран*. — Це звичайне біле чорнило, а не магічні руни, воно навіть не світиться, чи ви, бовдури, не бачили чарівного костура!? Ганондорф блефує! Він втратив свою силу, коли "заковував" Оракул. До речі, я за ним. Де він, де Оракул!? Люди кажуть, що в меча з'явився новий власник, якийсь...Рае. Скажи де він... і ми підемо. Даю слово.
Ганондорф надто добре знав Рока. Він був певен, десь там, за непроглядною темінью шолому, той лукаво посміхається.
- Нічого я не знаю, — щоб показати свою удавану упевненість Ганондорф ступив крок вперед — меч там, де й має бути – стирчить з кам'яної глиби. А, ви, краще забирайтеся геть. Інакше...перетворю усіх вас на жаб! А я, повірте мені, знаюся в перетворенні людей на жаб.
- Черговий блеф! — гримнув Рок.
- Я не блефую! Що таке!? Чого так дивишся?
- Гарно виглядаєш, Ганондорфе. П'єш омолоджуючі зілля? Даси мені? Зажди! А де твоя шовкова борода? Ага! — урочисто вигукнув Рок — Я знав! Така борода може бути тільки у гнома або чарівника, а ти ж втратив силу, тож і борода зникла.
- Що за дурниці, Року!  — пирхнув слиною Ганондорф — Це ніяк не пов'язано!
Бандити здивовано переглянулися. Їх розмова скидалася на побачення колишньої пари, а не на зустріч заклятих ворогів. 
- 3 мене досить, Ганондорфе! Не хочеш говорити, тоді... А це ще хто?
Всі звернули свою увагу на дивака, який мчав до них, при цьому цей дивак вигукував дитячі погрози в бік озброєних до зубів бандитів.
- Відійдіть... від містера... Скруджера! — відсапуючись продовжив вимагати Веслі. — Я гідний, я загадав бажання. Я стану чарівником! Тож... Великий, Роке, викликаю тебе на дуель!
Колом розійшовся регіт та насмішки.
- Дурень!
- Дивак!
- Він хворий!
Це були найдобріші слова з поміж тих, які лунали з вуст зграйки Рока.
- Ти ще хто? —зі сміху Рок майже гепнувся з вепра. — А хто такий Скруджер? Тут є ще хтось? Це ж треба... Яке дурне ім'я, наче в качки.
- Я Веслі Візерспун, — вклонився юнак — а містер Скруджер стоїть просто перед вами з... чарівним костуром? Містере Скруджере... Ви чарівник?
- Все! Ви мене дістали! Зараз я вам покажу! — Погрозливо розмахуючи костуром Ганондорф рушив доріжкою на вихід. — Зараз, зараз... От тільки відійдемо подалі від домівки, гаразд?
Коли ж налякані головорізи – під мовчазною згодою Рока – пішли й на це, старий заніс костур над головою і промовив:
- Забирайтесь, інакше знищу!
Коло поволі почало тріщати. Тільки незримий погляд Рока змушував їх залишатися на місці (а ще страх втратити голову).
- Ну-уу, здивуй нас, Ганондорфе. — Рок схрестив руки на грудях та став чекати.
- Містере Скруджере, звідки у вас цей костур? І капелюх у вас гостроверхий... А ще, здається, вас переплутали з вашим братом.
- Не на часі, Віслі.
- Я Веслі.
- 5...4...3...2...— почав рахувати Ганондорф, і те так повільно, що очікувати на кожну з цифр приходилося по кілька хвилин. — ну-уу, я зараз бахну.
Бахкай. — позіхнувши погодився Рок.
- Самі напросилися. І-іі... один уривається...
Здійнялась нова хвиля реготу. Навіть надто довірливі бандити втратили віру.
- Я ж казав, — в голосі Рока звучали нотки розчарування. Можливо, підсвідомо він і сам хотів, щоб слова Ганондорфа були правдою. Щоб він мав змогу ще хоч разок взяти участь у чомусь величному. — Ганондорф старий пройдоха. Крейге, забери у нього цю пальцю. Вона буде моїм сувеніром.
 Велет зіскочив з коня (той, здалося, полегшено усміхнувся) і рішуче рушив на Ганондорфа, невблаганно нависаючи, немов скеля.
- Давай його сю...
*Бах*
Велет заточився, а через мить повалився до долу. Масивна гуля прикрашала його чоло, а на перекошеному від здивування обличчі залишились залишки чорнильних рун.
- Я не пройдоха. Сказав бахну – бахнув.