Груша

Містер Скруджер підійшов до книжкової шафи, там, на одній з полиць стояла невеличка, розміром з соковите яблуко, скляна кулька. Взявши її до рук, старий щосили струснув нею. Наступної миті, через темне скло кулі кімнату заполонило зеленкувате світіння. Упіймавши на собі запитально-зацікавлений погляд старий сказав:
- На вулиці вже сіріє, не хочу, щоб ти наступив на мої рослинки.
Вражений такою "магією", Веслі жваво захитав головою.
- Я не про це. Ваша куля...вона чарівна!
- Світляки з проклятих боліт, дають світло навіть після смерті. Ніякої магії. А тепер йди за мною.
Розчахнувши вхідні двері, вони вийшли на вечірнє обійстя та рушили до садка позаду будинка. Світло кулі м'яко прокладало їм шлях, а містер Скруджер тільки те й робив, що трусився над кожним кроком Веслі.
- Дивись під ноги, тут мої квіточки.
- Зрозумів.
- Ой, ой, а тут коріння Фігуса широкого, переступай його, він надто чуйний.
- Гаразд, містере...
- Стій! — травник так різко зупинився, що Веслі ледь уник зіткнення (і якщо вже бути відвертим, хоч і трішки, але таки наступив на корінь Фігуса широкого) — Бачиш? мурахи, і не аби які, а червоні. Не варто їх турбувати, вони отруйні.
Хлопець все йшов за Скруджером по втоптаній доріжці. І хоч до груші не було й 20 метрів, травник зупиняв його чи не на кожному кроці. Веслі слухав жваві коментарі старого, робив крок і все повторювалось. За хвилин п'ять, двійця таки наблизилась до груші. Стоячи на відстані кількох кроків від дерева у Веслі відвисла щелепа.
Від старості груша вже добряче зсохлася і була практично безплідною. Лише над їх головами висів один єдиний жовтуватий плід.
- Якесь воно... хворе на вигляд, дерево точно чарівне?
Веслі одразу пошкодував про сказане. Ніздрі старого почали грізно роздуватися, а око неконтрольовано сіпатись.
- Це надзвичайно стара груша, і, схоже, це буде її останній плід. Останній шматочок магії...
Від цих слів шкіра Веслі вкрилася сиротами.
Він поглянув на старого, котрий затамував подих і запитав:
- В чому ж магічність цієї груші?
- О-оо, вона, точніше, плід виконую бажання, але тільки тієї людини, яку визнає гідною.
Веслі вже було відкрив рота, але старий швидко додав:
- Ні, я не здався груші гідним.
- Виходить, я також можу бути не гідним... — засмучено промимрив юнак.
- Е-ее, так, але знаєш чому я розповів тобі про неї? Бо мені здалося, що ти гідний.
- Справді!? — гордо верескнув Веслі дурнувато усміхнувшись.
Скруджерові вуста викривились від огиди. Щоб таки промовити жалюгідні три літери, знадобилося чимало зусиль та краплинки поту, що стікала чолом старого.
- Так.
- Яку ви хочете ціну за останній плід?
- Bce.
- Тобто? — не зрозумівши перепитав Веслі.
- Все твоє золото. — спокійно повів Скруджер вказуючи довгим пальцем на товстенький мішечок, що висів у хлопця на шиї.
- Але за ці кошти можна купити кілька ваших будинків. Я продав усе своє майно, яке отримав в спадок. Всі зароблені мною гроші тут — Веслі енергійно затарабанив пальцями по своєму капшуку — На які кошти мені жити? Це ж все, що я маю...
- Хлопче, це моя ціна, вибір за тобою. Я пропоную тобі щось набагато цінніше, ніж кілька моїх будинків. Але якщо ти
не хочеш... — містер Скруджер розвернувся та махнувши рукою рушив назад до будинку.
Погляд хлопця розгублено метався зі сторони в сторону. Останній плід груші сумно похитувався від легкого вітерцю, привертаючи увагу Веслі, рука якого жадібно жмакала капшук із золотом. Це допомагало хлопцю міркувати.
- Стійте, містере Скруджере! Я згодний ризикнути.
Повільно знявши з шиї мішечок, Веслі помістив його на долоню старого. Скруджер зважив капшук у руці, а затим потряс – зсередини дзвінко забряжчало.
- Забирай плід, Віслі. —  не приховуючи щастя процвірінькав травник — Грушка твоя.
- Що мені потрібно робити? Просто щось забажати?
- З'їж плід опівночі, і поки їси, постійно думай про бажане. Доївши, лягай спати. Зранку все стане зрозуміло.
- Але ж у мене уже немає монет, щоб десь заночувати. — спохватився Веслі б'ючи себе долонею в чоло — Містере Скруджере, чи міг би я залишитись у вас на ніч?
- Звісно...
- О-оо, Дякую Вам!
- Звісно, ні, Віслі! Дослуховуй людей до кінця.
- Я... Веслі...
- Байдуже, ось візьми. — розв'язавши мішечка, старий вийняв монетку та передав хлопчині — Цього тобі вистачить, винаймеш кімнату у "Дубовій діжці". Дорогу ти знаєш.
- Дякую вам, Ви така добра...
- Все забирайся!
Веслі сумирно кивнув та стрибнувши зірвав грушку з доживаючого свій час дерева. Втягнувши ніздрями її солодкий аромат, юнак попрощався і подався геть.
Стоячи біля дверей, усміхнений Скруджер спостерігав як віддалявся дурень. Людина, що купила звичайнісіньку грушку за товстезний мішечок золотих монет. Мить насолоди порушив раптовий гуркіт з будинку. Від несподіванки старий впустив капшука на землю, розсипавши при цьому значну частину золота. Деякі монети закружляли доріжкою з гальки ховаючись між квітами та травами. Пролунало кілька лайливих слів перш ніж Скруджер увійшов до будинку та зрозумів, що сталося. Двері до кабінету-лабораторії, які він забув замкнути тепер були розчинені навстіж. Чарівний костур перетнувши кімнату завис у повітрі прагнучи пройти крізь стіну, що стала завадою на його шляху. Цікаві різблення костура миготіли тьмяним світлом. Це світіння слабшало з кожною секундою, зрештою руни згасли повністю і костур повалився додолу. Скруджер прожогом метнувся до вікна, але юнак вже зник.